Дежавю
Ти закинув мене сюди вчора. Я впала на сивий пісок і подумала, що вдома. Пам'ятаю, що то було вчора. І що в мене було руде і кудлате від листопадового вітру волосся, і що хотілося пити. Всіх ти впускаєш у цей світ дітьми, мені ж дозволив зайти дорослій. В мене дитинства не було – мені казали – ти дивачка, Гертрудо. А ще казали, що фальшива. Що граю з людьми, і що відьма, бо маю руде волосся. Я не вмію грати, я просто прийшла в ваш світ, мене кинули сюди і наказали залишатися. А ви називаєте це грою. Холодно, треба зробити собі кави. І віконниці стукають, зачинити би… Серед кімнатної тиші захрипів телефон. Слухавку брати не буду – набридають діймання під назвою «Ну як живеш?» і надокучування на зразок «Що готувала на вечерю?» Хочеться тиші з кавою і корицею, і щоби цей вітер трохи втих і припинив стукати віконницею. Простіше її зачинити. Але вставати з софи також не хочеться… Знову дзвонять… Як же ви всі… Ну добре…
— Так…
— То Гертруда?
— То Гертруда, чого треба?
— Панно, я дуже перепрошую, що потурбував… Я – художник-аматор, малюю жінок.
— Я не натурниця.
— Даруйте за нав’язливість, але… мені сказали, що у вас незвичний колір волосся – мідно-рудий, аж до вишневого, і переконують мене також, що то ваш природний колір… Я не зустрічав жінок, які би народилися з таким кольором волосся… Ви мене заінтригували, панно Гертрудо.
— То може мені білявкою стати, щоби інтригувати вас менше?
— В жодному разі. Я маю бажання вас побачити.
— Позувати я вам не буду.
— Якщо ви не проти – я постараюся вас запам’ятати і відтворити образ із пам’яті.
— Не знаю. В мене багато справ.
— Скажіть просто, де ви проходимете, а я буду за вами спостерігати..
— Ще чого… Ви маніяк чи що?
— Я – художник.
— Ну добре, я прийду в «Чорну чашку». Зараз. Хочете – приєднуйтеся.
— А ви не перефарбуєтеся?
— Звісно, перефарбуюся, як іще? – в голосі почувся легкий відтінок посмішки.
Він в погоні за новим? Не зовсім, та зараз не про це. Художник малюватиме дівчину з вишневим волоссям, чи рудо-вишневим, залежно від погоди, і хвалитиметься, що то її природний колір волосся. Звісно, йому не повірять. А він все-таки пишатиметься, і розповідатиме друзям-художникам, як спостерігав за рудоволосою примхливою паннянкою, як сонце через фіранки тяглося до її розкуйовджених кучерів, як Гера (так дозволила себе називати) тримала двома руками чашку і для чогось вдивлялася в темну рідину.
— Геро, якою вам уявляється любов?
— Ви це малювати збираєтеся?
— Мені важливо, як ви дивитеся на світ. Не подумайте нічого зайвого…
— Ви не чіпляєтеся, знаю. Та дивно це. Ну, питання Ваше дивне.
— Ваша любов глибоко. Ви її майже не відчуваєте.
— Може, її просто нема?
— Вона в вас. Це помітно.
— За кольором волосся визначаєте? — посміхнулася скептично.
— За рухами. Коли ви розмішуєте каву, то водите за ложечкою поглядом. Це не просто задума. Вам самотньо. А це можуть відчути лише ті, хто вміє любити. Та, зрештою, важко зустріти людину, яка би зовсім не любила, хоча би щось, якщо нікого…
— Можливо.
— Вам здається, що ви тут нікому не потрібні.
— Я потрібна не тут.
— Тут. Просто ви ще не звикли. І не розумієте, для чого ви тут.
— За компанію.
— Що за компанію?
— Я тут – за компанію: щоби бути кимось для когось – вередливою подругою, яка завжди псує всю романтику, галасливою сусідкою, що виходить на балкон і серед ночі грає на кларнеті, сердитою товаришкою, яка вміє тільки критикувати… Та і компанія з мене, як бачите – така собі, на любителя.
— Хто ваші батьки?
— Мені теж це цікаво.
— Ви тому й така колюча, що виросли бур’яном?
Хижий погляд шарпнувся догори і попередив: «Краще не чіпай..»
— Ви навіть не вовченя, і явно ще не вовчиця. Щось на зразок дикої кішки – не сильна, та досить хижа. І навряд чи вам це в житті допомагає – очі он як яскраво фарбуєте – боїтеся чогось.
— Як глибоко вам треба залізти в душу і як довго там порпатися, щоби картина хороша вийшла? – чим сердитішою ставала Гертруда, тим чорнішими вогниками горіли її виразні нафарбовані очі.
— Мені цікаво зрозуміти вас. Хоча тепер це не просто інтерес. Ви не навчилися жити. Якби вміли – то ховатися ні від чого було би. В вас, певно, маленька кімната, вся завалена купою книг і фотографій?
Гера пригадала стоси книг на столі і канапі… Іди ти до біса, в’їдливий художнику!
— Ні, в мене простора світла кімната.
— Ага, і балкон з видом на море.
— Саме так.
— Тоді ви, певно, здалеку – в нашому місті немає моря, — художник явно зловтішався.
— Чому ви вирішили, що мене можна читати, сидячи в кав’ярні за столиком напроти і просто спостерігаючи за мною, мов за жуком у банці?
— Бо я теж люблю вітер. Ви колись стояли на мості в бурю? Особливо коли ніч така густа, що хоч розрізай?
— Є пропозиції?
— Певна річ. До речі, судячи з багряних хмар над собором – буря таки не забариться. І ще одне – сірий вам не пасує, вже краще чорний. Коли людина хоче здаватися сильною – як ви – вона замислюється над благородством кольорів і не обирає брудних відтінків і розкуйовджених фасонів, мішковидні плаття з тороками – також не ваше.
На таке, певно, сердяться. Але щось у його словах є – плаття справді сіро-зелено-вимнуте. Мені давно потрібна була нова ганчірка до підлоги. Годинник відміряв пів на сьому. Пора.
— Буду я йти, художнику. Бувайте.
— Звісно, будете. Та як же буря?
— Яка буря?
— Ми ж домовилися, що ви маєте відчути дух вітряного мосту, коли небо стане багряним, а темрява – справжньою.
— Коли вона буде?
— А ви самі не відчуєте? В вас вдома, напевне, відкриті вікна. То коли почуєте, що вітер стукотить віконницями і носиться попід стіни – приходьте до ріки.
— А ви?
— Може і я прийду. Хоча ви і без мене вмієте відчувати вітер. Навчіться виловлювати миттєвості життя. Особливо тоді, коли життя здається пустим і нецікавим, і вам нічим його заповнити. Складіть мозаїку із власних вражень. Повірте, кожного дня можна знайти щось цікаве для себе. Фотографуєте?
— Ні.
— Варто би – є такі моменти, які хочеться впіймати. Хоча… просто живіть, зловіть хоча би пару миттевостей, але сповна. І тоді життя перестане бути таким сірим. Я знаю, що таке сірість пустоти, і я знаю, що таке безпричинно жити. Ви зараз поняття не маєте, що робите тут і для чого вам хоч чимось займатися. Ваше життя сухе, його треба відживити.
— Як мені може допомогти буря на мості? Я справді люблю відчувати вітер, але то ж ненадовго. Пустота приходить знову. Якщо би життя порівняти з букетом – я знаю, це пафос, та це перше, що прийшло на думку, то моє життя – то букетик поламаних сухоцвітів, який тримали в шухляді, а тому він весь витерся в трину і поламався. Здається, немає жодного сенсу його поливати.
— Гертрудо, вам би цікаво спробувати одну річ… Хоча… Розповім якось іншим разом. Не все зразу.
— Ви прийдете дивитися на бурю, я знаю, — засміялася.
— Поживемо – побачимо, — гречно припідняв капелюха і розкланявся.
Цікавий чоловік – ніби не з цього часу. Без сумніву, він також не звідси, та цей художник непогано навчився жити тут...
— Так…
— То Гертруда?
— То Гертруда, чого треба?
— Панно, я дуже перепрошую, що потурбував… Я – художник-аматор, малюю жінок.
— Я не натурниця.
— Даруйте за нав’язливість, але… мені сказали, що у вас незвичний колір волосся – мідно-рудий, аж до вишневого, і переконують мене також, що то ваш природний колір… Я не зустрічав жінок, які би народилися з таким кольором волосся… Ви мене заінтригували, панно Гертрудо.
— То може мені білявкою стати, щоби інтригувати вас менше?
— В жодному разі. Я маю бажання вас побачити.
— Позувати я вам не буду.
— Якщо ви не проти – я постараюся вас запам’ятати і відтворити образ із пам’яті.
— Не знаю. В мене багато справ.
— Скажіть просто, де ви проходимете, а я буду за вами спостерігати..
— Ще чого… Ви маніяк чи що?
— Я – художник.
— Ну добре, я прийду в «Чорну чашку». Зараз. Хочете – приєднуйтеся.
— А ви не перефарбуєтеся?
— Звісно, перефарбуюся, як іще? – в голосі почувся легкий відтінок посмішки.
Він в погоні за новим? Не зовсім, та зараз не про це. Художник малюватиме дівчину з вишневим волоссям, чи рудо-вишневим, залежно від погоди, і хвалитиметься, що то її природний колір волосся. Звісно, йому не повірять. А він все-таки пишатиметься, і розповідатиме друзям-художникам, як спостерігав за рудоволосою примхливою паннянкою, як сонце через фіранки тяглося до її розкуйовджених кучерів, як Гера (так дозволила себе називати) тримала двома руками чашку і для чогось вдивлялася в темну рідину.
— Геро, якою вам уявляється любов?
— Ви це малювати збираєтеся?
— Мені важливо, як ви дивитеся на світ. Не подумайте нічого зайвого…
— Ви не чіпляєтеся, знаю. Та дивно це. Ну, питання Ваше дивне.
— Ваша любов глибоко. Ви її майже не відчуваєте.
— Може, її просто нема?
— Вона в вас. Це помітно.
— За кольором волосся визначаєте? — посміхнулася скептично.
— За рухами. Коли ви розмішуєте каву, то водите за ложечкою поглядом. Це не просто задума. Вам самотньо. А це можуть відчути лише ті, хто вміє любити. Та, зрештою, важко зустріти людину, яка би зовсім не любила, хоча би щось, якщо нікого…
— Можливо.
— Вам здається, що ви тут нікому не потрібні.
— Я потрібна не тут.
— Тут. Просто ви ще не звикли. І не розумієте, для чого ви тут.
— За компанію.
— Що за компанію?
— Я тут – за компанію: щоби бути кимось для когось – вередливою подругою, яка завжди псує всю романтику, галасливою сусідкою, що виходить на балкон і серед ночі грає на кларнеті, сердитою товаришкою, яка вміє тільки критикувати… Та і компанія з мене, як бачите – така собі, на любителя.
— Хто ваші батьки?
— Мені теж це цікаво.
— Ви тому й така колюча, що виросли бур’яном?
Хижий погляд шарпнувся догори і попередив: «Краще не чіпай..»
— Ви навіть не вовченя, і явно ще не вовчиця. Щось на зразок дикої кішки – не сильна, та досить хижа. І навряд чи вам це в житті допомагає – очі он як яскраво фарбуєте – боїтеся чогось.
— Як глибоко вам треба залізти в душу і як довго там порпатися, щоби картина хороша вийшла? – чим сердитішою ставала Гертруда, тим чорнішими вогниками горіли її виразні нафарбовані очі.
— Мені цікаво зрозуміти вас. Хоча тепер це не просто інтерес. Ви не навчилися жити. Якби вміли – то ховатися ні від чого було би. В вас, певно, маленька кімната, вся завалена купою книг і фотографій?
Гера пригадала стоси книг на столі і канапі… Іди ти до біса, в’їдливий художнику!
— Ні, в мене простора світла кімната.
— Ага, і балкон з видом на море.
— Саме так.
— Тоді ви, певно, здалеку – в нашому місті немає моря, — художник явно зловтішався.
— Чому ви вирішили, що мене можна читати, сидячи в кав’ярні за столиком напроти і просто спостерігаючи за мною, мов за жуком у банці?
— Бо я теж люблю вітер. Ви колись стояли на мості в бурю? Особливо коли ніч така густа, що хоч розрізай?
— Є пропозиції?
— Певна річ. До речі, судячи з багряних хмар над собором – буря таки не забариться. І ще одне – сірий вам не пасує, вже краще чорний. Коли людина хоче здаватися сильною – як ви – вона замислюється над благородством кольорів і не обирає брудних відтінків і розкуйовджених фасонів, мішковидні плаття з тороками – також не ваше.
На таке, певно, сердяться. Але щось у його словах є – плаття справді сіро-зелено-вимнуте. Мені давно потрібна була нова ганчірка до підлоги. Годинник відміряв пів на сьому. Пора.
— Буду я йти, художнику. Бувайте.
— Звісно, будете. Та як же буря?
— Яка буря?
— Ми ж домовилися, що ви маєте відчути дух вітряного мосту, коли небо стане багряним, а темрява – справжньою.
— Коли вона буде?
— А ви самі не відчуєте? В вас вдома, напевне, відкриті вікна. То коли почуєте, що вітер стукотить віконницями і носиться попід стіни – приходьте до ріки.
— А ви?
— Може і я прийду. Хоча ви і без мене вмієте відчувати вітер. Навчіться виловлювати миттєвості життя. Особливо тоді, коли життя здається пустим і нецікавим, і вам нічим його заповнити. Складіть мозаїку із власних вражень. Повірте, кожного дня можна знайти щось цікаве для себе. Фотографуєте?
— Ні.
— Варто би – є такі моменти, які хочеться впіймати. Хоча… просто живіть, зловіть хоча би пару миттевостей, але сповна. І тоді життя перестане бути таким сірим. Я знаю, що таке сірість пустоти, і я знаю, що таке безпричинно жити. Ви зараз поняття не маєте, що робите тут і для чого вам хоч чимось займатися. Ваше життя сухе, його треба відживити.
— Як мені може допомогти буря на мості? Я справді люблю відчувати вітер, але то ж ненадовго. Пустота приходить знову. Якщо би життя порівняти з букетом – я знаю, це пафос, та це перше, що прийшло на думку, то моє життя – то букетик поламаних сухоцвітів, який тримали в шухляді, а тому він весь витерся в трину і поламався. Здається, немає жодного сенсу його поливати.
— Гертрудо, вам би цікаво спробувати одну річ… Хоча… Розповім якось іншим разом. Не все зразу.
— Ви прийдете дивитися на бурю, я знаю, — засміялася.
— Поживемо – побачимо, — гречно припідняв капелюха і розкланявся.
Цікавий чоловік – ніби не з цього часу. Без сумніву, він також не звідси, та цей художник непогано навчився жити тут...
0 коментарів