Легеньке до кави

ХОЧУ КАВИ
… А коли я прокинуся, цього всього не буде. Вчорашнє, лихе і слізливо-гірке, просто піде, а я прокинуся… Буде новий день, прохолодно-свіжий, у якому трохи сонця, трохи ранкового туману, а трохи терпкуватого осіннього диму. А тепер – вечір. На підвіконнику стигне кава – не ранкова, для збадьорення, а напівхолодна опівнічна, стукає в шибку клен, навіть не стукає – ніби пальцем торкається… Раз, ще раз, потім ще…
-         Мам, привіт, не розбудила?
-         Ти чого так пізно не спиш?
-         Мам… Я втомилася…
-         Ти ж в мене боєць, ну що таке?
-         Не знаю… Просто… Просто осінь. Я тебе люблю. Добраніч, мам..
-         Обов’язково виспися. Лягай і спи – завтра воно інакше буде. Хоч трохи, а вляжеться.
-         Я вже так не можу…
-         Хто тобі сказав? Ти просто зараз не можеш, бо стомилася і не до кінця розумієш, для чого все те, чим ти живеш. Ляж і поспи, чуєш мене, заєць? І кави наніч не пий, а то я тебе знаю…
-         Цьом..

Не спиться сьогодні… І дощ почався, а місяць не світить – лиє світлом. Золотить той дощ, наскрізь просвічує, краплі туляться до крупних горобинових ягід, котяться добірними гронами, важко і повільно скапують вниз, розсипаючись на ще дрібніші та ще золотистіші краплини…
Випадкова зустріч у місті розтривожила і дотепер якось тримає. Як же все час змінив… Зустріла його в кав’ярні, не впізнала. Ніяк не могла зрозуміти, чого сторонній чоловік так уважно вдивляється в неї.
-         А ти змінилася…
-         Перепрошую?
-         Значить не впізнаєш. Я просто бороду збрив, а може й постарів трохи…
А думка вже повернулася на сім років назад і підказала пам’яті, що це і є той дивакуватий аптекар, який одного разу просто зник, а потім підкинув листа: «Ти не подумай, я тебе не залишаю, але ти не зможеш все життя прожити з таким, як я. Ти не знаєш, що таке справжня хвороба і я не хочу, аби ти знала це. Будь щаслива». В той момент хотілося сказати, що він потрібен їй всякий, «і в горі і в радості», і ще багато пафосного і ліричного сказати, а зараз… зараз просто не віриться, що стільки часу пройшло…
-         Привіт, пропажо. Як життя?
-         Сердишся?
-         Мені якось байдуже.
-         Ну… Ти би тоді так не сказала.
-         Ми тоді взагалі не говорили, а тому ти поняття не маєш, що би я сказала.
-         А тобі пасує такий відгонистий характер. Така ти цікавіша.
-         Характер – то не мережані панчохи, він не може пасувати.
-         Вип’ємо кави?
-         Спробуй вгадати мою улюблену..
Якось напарник пожартував: «Не парся, мала, всі мрії збудуться, коли забудуться!» — і насунув берета на самого носа… Правду тоді казав – про «мрію» — повернулася, збулася, та мрія, яка завжди пересолоджує каву і спізнюється на кожне побачення. Анна таки справді встигла забути. І зустріла, тепер, коли менше всього про це думала. Просто зустріла і не впізнала, а потім розговорилися, а потім він запропонував зустрітися ще раз, а потім півночі запивала спогади кавою, подзвонила мамі, але так нічого і не розповіла… «Ти вибач, що розбудила… В мене правда все нормально, мам…».
Перебігає сходинками день. Скочується бруківкою вниз, обкручується навколо ліхтаря і біжить далі по своїх справах. Хочеться шоколаду, просто зараз, з самого ранку, коли терпка прохолода жовтневого повітря відсвіжує і трохи підганяє, коли вулиця аж посміхається від того, як ще сонні чернівчани розкривають фіранки, віконниці, жалюзі, вітрини, впускають у свої кімнати світло і новий день. В сумочці прогудів мобільний – прокинувся і він.
-         Слухаю.
-         Спиш?
-         Так, я навчилася слухавку в сні брати.
-         Та я серйозно.
-         Я так і подумала.
-         Мала, я хочу кави.
-         До кавоварки сам дійдеш?
-         Колючка ти моя..
-         Давай без цього.
-         Зустрінемось?
-         Хіба в обід – на роботу біжу.
-         Гарного дня.
-         Ага…

Сто разів колись вимальовувала момент, коли він зрозуміє, що вона – саме та, що має бути з ним… А воно не так все. Що з того, що зрозумів, як надовго зрозумів? Знову вислуховувати про те, що бути з ним – то тільки нещастя і йому краще взагалі бути одному? І все-таки впустила знову в своє життя такого – суперечливого, замисленого, у вічних сумнівах. Пригадалися довгі задушевні розмови до ранку, тоді вони якось гарно так думки одне одного продовжували, ніби з однієї книги по черзі зачитували, згадався його подарунок, що дотепер носиться квартирою, надгризає всі тапки, мокрою мордочкою тулиться і гуде смішно так, ніби щось розповідає… Згадалося, як Андрій вчив готувати суп і пояснював, що спочатку кидають варити картоплю, а не цибулю, а ще перед тим треба налити в каструлю води. Свій він якийсь, рідний, тільки би знову не зник, такий нестерпний у своїй непередбачуваності…

По нитці висмикується день, сутеніє.
-         Впустиш?
-         Заходь. Тільки ноги витри. Ну ти чув? Що за людина…
-         Так, я нестерпна людина. І звідки я тільки взявся на твою голову…
-         Це точно.
Здається, про це, Анно, ти мріяла. Ось тобі той м’яч, за яким поглядом водила в повітрі. Тепер він перед тобою, в тебе в руках, тримай. … Він якось по-іншому п’є каву – ти заплющуєш очі і повільно смакуєш, а він спочатку заглядає чашку, а потім п’є, маленькими ковтками, і аж так до неї прислухається.
Вглядаєтеся одне в одного, подумки питаючи, що ж змінив час – а майже нічого. Хоч він уже безбородий, а ти з коротким чорним каре замість золотавих кучерів – нічого не змінилося. Ти дотепер не просто сідаєш на стільця, а залазиш на нього з ногами і обхоплюєш руками коліна – звісно, що так ти поводишся лише вдома і лише при найближчих. А йому дотепер цікаво «пробігати» — перебирати двома пальцями по столі, наздоганяючи твою руку за чашкою.
А коли до кімнати забіжить Барт – його Андрій приніс тобі в упаковці з-під київського торта, а ти тоді питала, відколи торти навчилися гавкати з коробки – гратиметеся з ним на килимі, термосати за вуха, а той носитиметься кімнатою щасливий, що до нього прийшли гості.
-         Що, мала?
-         А що?
-         Ну ти зараз дивишся якось інакше… Тепліше чи що.
-         Просто… Просто хочу кави.
-         Так ми ж і п’ємо каву зараз…
-         А просто хочу ще.