Маки

Маки. Пелюстка гаряча, серединка зовсім чорна, ніби зотліла грань. Горда квітка, дивна така… А ще кажуть, що польові квіти скромні. Зірвала одинмак. Вже в долоні горить, до вітру тріпоче. Здається, що то малий впольований хижак, який дуже сердиться, що впійманий, а тому ось-ось вкусить і вирветься. Рвучкий вітер поніс із собою дві пелюстки листатого бранця, в руці лишилося тільки стебло… Дивна квітка… Непокірна така, норовиста. Хоча… Хіба в квітів буває характер? В тебе є. Хороша ти квітка, справжня. Валя ішла польовою дорогою, розглядала стебельце маку й поглядом питала в неба, чи не буде грози. Хотілося в цю мить громовиці, справжньої такої, сильної, просто тут, посеред поля. А небо носило важкі сірі хмари й не слухало того.
― Молодичко, дайте я пройду, бо дощ наздоганяє.
― Не здожене, вам не по дорозі.
― Жартуєте… Ну-ну. Зараз як сипне, світа Божого видко не буде. Тікайте, а не чічок дошукуйте… ― чоловік хоч і квапився, з цікавістю приглядався до Валі. Не місцева, точно.
― А дощу не буде. До села далеко?
― Заблудилися?
― Чого так думаєте?
― Ви ж не сільська, аби з поля вертатися. Простіше приїхати в село. А ви пішки.
― Я не збилася з дороги. Сестра моя тут живе.
― Під’їхати не хотіли?
― Хочу трохи пішки пройтися, голова дуже болить. То далеко?
― Півжиття і три кроки, ― засміявся.
― Тоді я не дойду, ― сказала з відтінком суму.
― Такі ліниві?
― Життя не стане. Півжиття ще мати треба.
― А вам з раю позначений календар прислали?
― Що прислали… який календар?
― Ви ж звідкись знаєте, скільки жити маєте. Хто відмірював?
― Хвороба сказала.
― А крім хвороб у щось вірите?
― А в що маю вірити? Удача проходить, гроші не тішать, люди і зраджувати можуть. А якщо ви про церкву, то мені тепер точно пізно про це думати.
Блискавка тріснула по небі гарячим батогом, грім загарчав, великі дощові краплі одна за одною втікали з сердитої хмари… Починалася гроза.
― А видите, пані, а ви казали, шо дощу не буде. Тепер я вам не вірю. І в то, шо недовго жити вам, так само не вірю. Я май старший вуйко. Шос цего житя видів… Ніхто дурним не вмирає: житє доти не пустит, поки не навчит.
Буря підгонила в плечі, село показалося засвіченими вікнами.
― Пані, оце вже моя хата. Ходіт, перечікаєте негоду. Ваша сестра дилеко жиє?
― В центрі. Христина Цісарик…
―……. О, то таки добру годину ходу, я вас такої негоди селом не пустю. То чимраз дужче вітер з дощем розходютси.
― Я не піду в хату до вас, я ж не знаю вас зовсім….
― То сидім в хоромах, єк у хату не йдете. Не бійтеси, ничьо пустого вам не скажу ти й не зроблю, в мене донька ваша ровесниця. Ви мені таке ліпше скажіт: від чого вас голова так болит?
… Валя зрозуміла, що Василь на травах знається: вона описувала біль, а він зробив з якогось відвару компрес і сказав на чолі тримати і обов’язково за щось добре думати, тоді поможе. Біль втихав, утихала й злива, розпогоджувалося…
― Молодичко, ці трави тобі треба пару раз прикладати, ти сама їх не злагодиш. Прийдеш ші до мене?
― Коли?
― Перед дощем. Єк видиш тєжкі хмари на небі ― всьо лишєй і йди. Лиш сестрі не кажи де була.
― А чо не казати?
― Ти сама знаєш, шо сестра твоя лікарков у районі робит. Сама схочє тобі помочє, а її пігулки ни до чього. Не любит вона на мене, віддавна не любит, у нас собі свої рахунки. Приходи-приходи, нарозумимо твою голову.

Сестри виносили подушки й перини на сонце, вибивали, розпушували.
Христина вибивала килими, Валя задивилася на подушку з маками:
― Сама вишивала? ― спитала в сестри. Маки були такі добірні, кожна пелюстка ніби виточена.
― Не повіриш, сама. Молода була та й дурна.
― Чого дурна? Краса ж така…
― Я ж маки не просто так на ту подушку примістила… Але то так, якось розкажу.
― Розкажи, ну Христю…
― Розказати кажеш? Ну… ну слухай… Хоч то і розказувати нема чого. Ти знаєш, що мене сюди направили на роботу. Нова в селі, всі залицяються. А я ніби й байдуже: ті ще діти проти мене, а ті жонаті давно. А один ходить та й ходить ніби води викрутити, і на криниці кожен раз по стебельцю маку лишає. Так ніби знати дає, що приходив. Коло поля він жиє, то й поки до мене дійде, мак зірве і покладе.
― А далі?
― А далі ніяк не склалося: десь добрі люди помогли, десь упертість зіграла… Одним словом, знаєш, як то буває. А маки лишилися. Трохи про Василя нагадують, а трохи про гарні роки. Ти колись бачила, аби гуцул квіти носив комусь? А мій носив, поки мій був.
Так, мова йшла про того самого Василя…
― Він напевне, вже й одружений… правда, Христино?
― Вже й повдовів. А я ― сама бачиш: одна, як той мак на криниці. Що з того, що краса, коли без толку…
― Так не можна казати. Без толку нічого не буває. То гордість твоя всю погоду зробила, того й толку нема з тих маків на криниці.
― Або ти знаєш багато…
― А скажи, що неправду кажу.
― Не будь така мудра, ― сестра посміхнулася, та сміх той відбив трохи задуми, трохи суму.

Вітер сердито перешивав хмари, зшивав небо з землею докупи, а хмари виривалися, розбігалися з-під його рук та й з під голки його. Буря носилася невдоволено, небо висипало на них повні жмені дощів, але ті не заспокоювалися… Валентина заснути не могла. Болі чесали головою так, що не могла вона від них обігнатися. «Ну звідки ця напасть на мою голову?», ― питала сама в себе та й болю нерозумного свого, та біль не ставав до бесіди. Розум тут уже слова не мав, обережність так само. Керована своїм некерованим болем, Валентина вийшла в ніч направці. Пішла до Василя, нехай говорять що хочуть. Хай прикладає трави чи що він там робить, бо терпіти до ранку направду нема сили вже. А голова лускала-розтріскалася. Лиш пам’ятає, що стукала в двері без перестанку, ну а більше нічого не пам’ятає, впала…
… ― Що снила доброго, чорноброва?
― Не пам’ятаю…
― І я не пам’ятаю, ― сміявся і готував якийсь відвар. ― Нема в тебе нічо смертельного, втуманила ти мене. Ти мені ліпше скажи, де ти головов свойов так тріснути примудрилася.
― Я не розумію, за що ви кажете.
― Кажу, шо ти собі болячок дефіцитних не нашукуй, то си інакше називає. Дес упала моцно, тепер на негоду то чуєш, ти й по всіх хоробах.
― А ви звідки знаєте?
― Я тобі вже казав. То коли падала?
― Десь півроку тому.
― А голова коли зачєла боліти?
― Десь місяць по тому.
― Ну, а шо я кажу…

― А ти, сестричко, хати не тримаєшся. Не пройшло й два дні, як ти за свою в селі стала, ― за сміхом Христини хижо присіли ревнощі й висипали на погляд усю свою гіркоту й пекучість.
― У твого Василя ночувала.
― Та я вже знаю, не журися. Ти би совість мала, сестричко.
― Ти ж слухати зараз не будеш нічого, правда?
― Правда. Живи як знаєш. І не мій він, можеш бути спокійна.
― Та й не мій.
― Ну-ну… Най буде так…

― Василю, навчите мене ці компреси робити?
― Цес раз меш вибачєти, молодице, та до цего таки не бериси. Вже не одні пробували, то ші гирше собі пошкодити мож. Ти не гадай, шо здоров’ї ― то є жерти. А ші голова…
― То порадьте щось таке, що я сама зможу робити, коли поїду.
― Тобі тепер їхати нема єк, мусиш ші хоть дві неділі пересидіти, я тебе вид тої напасти вилічю ти й поїдеш собі дужя-здорова.
― Я не можу тут лишитися.
― Не розказуй. Ти відий в сестри в гостях, шо тобі не так. Такі серед літа не маєш куда квапитися, не згорит місто без тебе ші пару днів.
― То не місто…
― А… Сідаєш тут-о і кажеш мені зарідом шо тебе ак гонит від нас…

…Василь сидів напроти вікна і перебирав гадку за гадкою… Зачепила ти мене дальше, чим розум пускає…. Роки вже минули, не хотів я до того думкою обзиватися, а ти далі внесла в мої гадки ту дохторьку гонорову, ти й ті маки на цимбрині, ти й… Ий, Божічку… А видко не така ти злосна, Христинко, єк виглядаєш: сказала Валя, шо голосила ти досвіта. За подушку казала… Багато сказала… Дивні ви, жінки, хто би вас збаг: понакручуєте, понавидумуєте собі, самі придумаєте, самі на то й нагніваєтеси. А потому ваша гордість зачинає гаркотіти… Я, дурний, думаю, шо і правда сто років здавси тобі такий, а ти плачеш… І ніхто того не видит, і я би не подумав… Роки переходют, нерозумна молодице, роки переходют. І коби розуму додавали хоть одному, а то направду обоє однакі… Шмигнув вітер, віконниця стукнула і думку сполошила… Сонце на світ родиться… Ранок….

― Ти не думай, Христино, що він махнув рукою на тебе та й характер твій заодно. Сам мені казав, та й так бачу. ― Валя прихилила голову сестри, неначе дитини нерозумної, задумалася…
― Що ти бачиш?
― Що деколи так треба зібрати докупи гордість, ревнощі, злість і… кинути куди подалі, хай жити не заважають.
― Ти ж так само лишила свого Петра, ну а мене вчиш…
― Лишила, бо лікарі мені купу болячок понашукували, яких зроду не було, та й думала я тоді, що не треба Петрові такого щастя.
― А тепер?
― Тепер скажу йому все, як є, та й будь що буде… Казав твій Василь, що ще два тижні, та й по всьому, здорова буду.
― «Твій»… Таке скажеш…
― Та твій, сестричко ти моя вперта, твій, і ти це добре знаєш…

Ранок такий…. Купатися в ньому хочеться, бігати ним хочеться, жити хочеться… Пташка пір’ячком перебирає, сонце росу допиває, ріка мугикає ранкової та й до свого берега тулиться…. Так добре зранку сидіти тут, біля води, так… Аж у душі розпогоджується. Вертатися треба.
― О, Валю… Ти прийшла. Ну ідем, руки помиєм, я такий супчик приготувала…
― Хороша думка, сестричко!
― Ой… дивися: хтось соняшники розсипав коло криниці.
… І з-за хати спочатку голос, а потім і його ґазда:
― Та по просто маки вже відцвіли, Христино….