Принеси свічку

Місяць вилупував шпари в снігу, ховався в ньому. Пара з ніздрів чорного коня входила в темряву й розчинялася в ній, як в каламутній до чорноти воді. Було зимно, пахло сирими дровами і дешевими цигарками. І кров’ю.
-         Відкрийте ворота, є хто? Відкрийте ворота!
-         Чого треба?
-         Відкрийте, бо ще зо п’ять хвилин – і йому ніц не буде треба…
Чоловік біля воза гірко відсапувався, від брами не відходив. Відкрили.
-         Що тут у вас? – господар присвічував з каганця то на гостя, то на віз.
-         Та чоловік тут… Не при собі, розумієте… Зомлів, певно. Під лісом лежав упоперек воза. І коні ці його. А сам кривавий.
-         А мені виглядає – що спить..
-         І мені так виглядало, а добудитися не зміг. Хотів підняти, розтермосати. Мороз собачий просто, а він лежить..
-         І що мені з ним робити? Я не знаю, що з ним… Ще помре мені в хаті, а то кримінал уже.
-         Та же чоловіче, ти є добрий, ти його не лишиш самого-саміського в лісі. Як не замерзне – то вовки розтягнуть.
-         Добрий то добрий, але… Ну давай, завози, зараз дохтореви дамо знати.

-         Ґаздо, чи не буде в вас свічки?
-         Чого-чого? Спи давай, ще горичка видко не вийшла з тебе. Не каламоти гостями.
-         Тоді хоч би сірника. Бо там нічого не видно.
-         Де там? В хаті скрізь світла, чоловіче добрий.
-         Мені в ліс треба.
-         Ага, самої цеї. Аби я потому на души мав, шо слабого чоловіка з хати пустив.
-         Вона квапила на мене, до ранку і замерзнути може – мороз аж тріскає.
-         Хто тебе квапив?
-         Та молодичка, що мене до вас привела. Казала не засиджуватися.
-         Ти таки не при своїй памніти – їка молодичка? Тебе дід старий на возі привіз, і казав, шо коні – твої. Так шо не мороч голову, а ходи ліпше до столу, зараз Маріка вічєрю внесе.
-         Але вона там..
-         Чоловіче, кажу тобі нарозумно: тобі крови багато збігло, того й сниш усєчину. Зараз ми винця домашного чвахнемо, так тобі розум май скорше прийде. А тогди і до вічєрі мож, добре я кажу?
-         … Ну…
Тріс-тріс-тріскіт полін, ватра пристигає червонястими іскрами. Терпко, терпко від грітого вина, гаряче від печі… «Урр… вау…», — потягнувся лискучий Щезник і заснув, як і перше.
-         О, і Марічка наша є. Що доброго приріхтувала, ґаздинько?
-         Аби вам добре було! Та ви вже коли вспіли так вшінуватиси два? Іване, агій на тебе, таже то слабий чоловік. Ну ти маєш шос у голові хоть крішку?
-         Гай не будь така злосна, ходи ліпше д’нам…

Максим не зводив погляд з жінки – сон це чи ні, а він має дослухати її – раптом, більше не прийде? Молодиця сиділа на купі гілок, ніби в гнізді, і пересипала снігом з руки в руку.
-         І де моя свічка?
-         Казав Іван, що в них свічок нема, ними давно ніхто не світить.
-         А Марія що каже?
-         То ви її знаєте?
-         Най тебе то не обходить. Іванові не дивно – він не до свічок. А ти на другий раз мене слухайся – я просила принести з хати свічку, а не в Івана про неї питати. Сам міг би знайти, якби захотів.
-         Ви мене обдурили – казали, що свічки треба, аби дорогу посвітити, а та хата просто найближча… А ви, жіночко, не лиш хату добре знаєте, а й що де стоїть.
-         Спитай завтра Марію де надломлений гребінь і чи свічки в хаті не згоджуються, та й вже нічо можеш не приносити, з тебе стільки користі, як з цапа надою.
А коли прокинувся, нестерпно лускала голова. Перед очима стояла молодичка, якій то свічки, то гребеня треба, носився хатою чорний Щезник – дерся у двері, мурчав, місяць був уповні.

-         Кажи мені уже, і то нарозумно: яка вона з себе?
-         Ну уявіть себе, але навпаки.
-         Ти мені тут байками не говори. Як виглядала жінка, яка про свічку питала?
-         Ну ви – білява, вона – чорна-чорна, з виразними карими очима. Ви – повна, ну тобто… ну… одним словом, худа вона, а коло брови родимка зірочкою. А в поведінці – щось котяче.
-         Точно лиш снилася тобі? Але… Шо то має до речі тепер… Таки не відчепилася від мене, взяв би її нетрудний… Ну раз таке діло, буду я спати це ночі коло тебе.
-         Чого? А вуйко Іван?
-         Дурний ти, сараку. Дуже мені тебе треба.
-         Та ви хоч одна мені скажете толком, що вам треба?
-         Ти ще добре не зрозумів? Відьма вона. Сестра моя, старша. Я малою від неї того переймила – ми на свічках і гребени ворожили. А потому то родичам хтось доказав. Я дістала добре кропивою, а Оксана втекла з дому, тиждень не показувалася. Бабка моя довго мене розговорювала, шо ворожити – не лиш гріх великий, а й дорога до мук страшних. У Ксену тітчина сила прийшла, в нас тітка така сама була.
-         Ви разом росли?
-         Ми відтоді не говорили – старша мовчала. Довго мовчала, а потім вже казала по пару слів – переважно кликала. «Ходи, — каже. – ожини збирати», а надворі до чого марот, та до того ше   й ніч глуха. Ну які ожини? І коли би я їй не відказала – переслабувати маю.
-         І згуста кличе?
-         Та вже добрих десіть років сиділа ціхо…
-         А чого ви кажете, що коло мене ночувати будете?
-         Хоче мене видіти – то най приходит д’тобі. Відьми вміют ходити коло того, кому снютси. Аби ти того лиш не страшивси – ми поговоримо, і вона піде.
-         А чого вона просто так не прийде до вас?
-         Вдень такі гості не ходют, а вночі там, де ми з Іваном спати лягаємо, образи на стінах скрізь, лиш в твоїй нема – на тому тижні стіну перебілювали. А Іванови скажу, шо тобі зле робитси та й мушу тебе дежурити.
-         Вона прийде?
-         Або я знаю…

Виколисує вечір старою грушкою, а вона від того така гонорова, ніби взяв її в танець. Марії не спиться – думки скубуться в голові, ніби сиві гуси, і ніби гуси ті, душею перелітають, аж потемки в ній зробилися. Іван влягся, Іринка мала і собі заснула, а Марію мучить неспокійна думка. Стала проти вікна, до ночі ніби придивляється. А місяць до хати щербаті роги показує, і від того на душі недобре якось. Надломила малай, вкусила… Або то смакує тепер? Треба йти – раз уже так рідно кличе, то… Божечку святий, ти один знаєщ як то страшно стає, коли вечір у плечі дивиться. Та все такими очима чорними, ніби в неї. Переступила поріг, загорнулася ковдрою, прилягла. Максима, певно, гарячка далі їсть – говорить до когось у сні. А як до Ксени, може вона вже є?
         А далі ніч тяглася по хвилині – не було сестри, але не було й спокою. Марія собі пригадала сестру малою: чорні-чорні, cердиті очі, густі коси. Ксена майже завжди мовчала, з другими дітьми не гралася – сиділа собі в тіні сухої верби понад ставом і водила прутиком по землі. Або всідалася на стару хітанку, брала собі на коліна кота і так сиділа – жодного разу Марійка не бачила, аби Ксена хиталася. А коли виросла – стали її всі боятися, казали, що «наскрізь бачила». Не було такої напасті, яку би вона вилікувати не вміла, але й не було, правда, такого нещастя, яке би Ксена наслати не могла. Того й обминали. Одного вечора Ксена просто пішла – вийшла з дому, і вже більше ніколи туди не приходила. Казали, що поселилася в якійсь старій лісничівці і приймає людей, але шукати її родичі боялися.
-         Посунься…
-         Ай!!! – Маріїне серце тріпнулося і дрібно застукотіло, руки і ноги зовсім не слухалися, а в вухах був лиш рівний сестрин голос.
-         Посунься, кажу.
-         Я не можу… Тут Максим.
-         Знаю. Боїшся мене… А ти не бійся, Марі. Як то кажуть: в вас добре, але будемо казати, чьо ми прийшли… Дай руку.
-         Ні.
-         Ну дай руку, або ми не сестри?
-         Не тягнися до мене – я тобі руки не подам і від тебе нічо не прийму. Я чую, що своїм відьомством ділитися надумала – собі тримай.
Аж тепер роздивилася Марія, що сестра її – бліда-бліда, ніби мрець. Висушена, зесилена, тільки очі горять, як і перше – чорні та великі.
-         Марічко, забери, — простягла руки до сестри і вперше в житті заговорила якось тепло. Очі жалібно дивилися в саму душу, вишкрібали там жалем до решти, Марія з усіх сил трималася, аби не подати руки.
-         Сестричко, ні. Жий собі здорова. А я собі жити буду. Нам з тобою ліпше не знатися.
-         Я не хочу жити – воно пече мене. Ти не знаєш, ти нічого не знаєш. Прислабла я, Марійко. Забери, прошу тебе. Що хочеш для тебе зроблю – забери.
-         Не проси навіть того, я – жінка хрещена, на другий бік повік не стану. Не проси мене, сестричко.
-         Дай мені вмерти, або я не дам тобі жити, — очі Ксени раптом спалахнули якимось хижим запалом. Забери, сказала!
-         Іди собі.
-         А думаєш – в цьому світі мати силу – то зле?
-         Не думай, що і я сили не маю. Але у мене вона друга зовсім.
-         Ти знаєш про що я. Передам тобі таке, що не в одній книжці того не вичитаєш – як читати душу і життя людське переінакшувати. І не кажи, що тобі такого ніколи не хотілося. Ти думаєш, що відьма – лиш та, що шкодить. А відьма, сестричко, та, що багато знає. А далі сама розпоряджається – шкодити чи ні. Знаєш, я від маленької чула силу. Не в собі – в травах, у воді. Я говорила до них, думкою, а вас не дуже чула, то вам виглядало, що я мовчу. Я говорила, але не з вами.
І Марія знов пригадала Ксену малою. З довжелезними чорними косами і таким самим чорним котом на колінах. Р-рип… Двері відчинилися, в хату зайшов Щезник і став тертися до Ксени. Максим і далі мирно дивився сни, про жіночу бесіду й не підозрював, спав собі. Ксена взяла кота на коліна і, як в дитинстві, провела пальцем по шиї.
-         Я тебе завжди боялася, Ксено. Ти і сестра, і не сестра ніби. Коли ти пішла – від хати втік наш чорний кіт. Той, що ти його на хітанку з собою брала. Тато питав, чи я не баную за котом. А за тебе… за тебе не питав. А я боялася шукати кота, бо думала, що з ним і ти вернешся.
Стало тихо – обидві не знали, що сказати. Досвіток доїдав останні зірки, снігом надсипав, а ніч тікала.
-         Ксено, ти все мені кажеш, що то знати – добре. А чим добре? Кажеш, що все в твоїй силі – а собі помогти не можеш – гаснеш як свічка, того, певно, й прийшла… Мене не кортить знати за других, я коби за себе крішку знала...

До ранку лишалося трохи менше години. Говорили селом, що коло Іванової хати блудила чорна кішка, і нявчала так… аж мурашки тілом від її голосу. Довго ходила кругом хати − ніби випрошувала щось, а рано пішла собі, а за нею і дівся десь від хати ґаздівський чорний Щезник… І цього разу Марія знов не пішла шукати.