У тій хаті
В дідову призьбу вгризлася паморозь – сіра, їдка. Грушка стара розсохлася – певно, вже не родитиме. А стріху облюбували чубаті пташки – мостяться і щебечуть звідти. Ще туман, але вже гей випогоджується. А грушка дише, стара грушка дише, як стомлена ґаздиня… Коли приїхала того разу, грушка була в цвіту, а дід – сіно косив. За ще торішні сінні била вчепилися павуки і заснували в свою сітку. І нема кому то скосити…
Хата потемкує – з малих вікон сонце знадвору майже не добирається, ну хіба зовсім трохи. І так незвично палити удень каганець… Пічка сипить-свариться, полін сируватих не хоче, допікає димом. А в діда піч не курила, він за нею дивився. Зілля за образами стерлося в трину. Казав дідо, що отой пучок у воді запарювати, коли всередині болить. А отой – вроді від задухи. І де лиш він їх вишукував?
«Їк меш си справувати, то на коня висажу, і до ріки спустимоси. Але їк меш діда слухати». Вже певно і тої стежки нема… По два боки ожина росла, а відтак та стежка виходила до самої води. А цим кошелем горіхи колись збирали – такі молоді, ще зеленкуваті – казав дід, що то на лік. Кришив ті горіхи, як яблука – надвоє – і настойку робив. Мудрий був…
Коли по старому дереві провела вологою ганчіркою – хата відживати стала – ніби прокинулися старі лавиці і трохи облущена дубова канапа. Вогонь від печі світив і на хату – вона виглядала від того вже ніби обжитою. А там година-дві – та й вечір. Заховалася від ночі аж на припічку, загорнулася в старого кожуха, притулилася до теплих, гладко мащених боків… А малою тут книжку читала, дід годував свіжим відтопленим сиром. Ще давніше і бабка була, але її Марійка не пам’ятає.
Різьблені сволоки ніби в потемок вглядаються – мовчать. А з старої скрині чути запах грубого полотна і перерілої пряжі. Хочеться парного молока або того такого доброго, лиш відтопленого сиру. І аби дід щось мудре казав або просто дивився собі у вікно. І повторював лиш йому зрозуміле «Ей зусмария». І гладив кота, а той би тихо муркотів…
Ніч на сон не пустила – тривогою від закутка до закутка водила, легеньким острахом лоскотала, спогадом у думки щось допитувала. Ні, таки не спиться… Пішла в бабину хату – чогось потягло туди. Вже перший доторк до одвірка струсонув зсередини – ти була тут, правда? Ні, не тоді, коли баба приставляла повидло, ти була тут раніше, може і баби ще в хаті цій не було.. Якесь таке неясне думається цієї ночі, ніби не своєю головою. Треба таки піти спати. Ой! Горнець упав… І чого тут з полиць все валиться, ніби саме лізе в руки? І чого потоки світла з вузького комірчастого вікна нагадують … коридори, світлові тунелі?
І чого до печі хочеться тулитися, навіть холодної, ніби набратися сили? Пригадуй… Коли ти була тут, Марійко? Старий годинник пересунув стрілку на третю… третя ночі… крик півня, чи то лиш так чується? Іди спати, Марійко, іди краще спати…
Але зараз не спати хочеться – сполоснутися би у воді… Посидіти в ній, відійти. Гаряча вода в цебрику хитала запарене зілля. Відмиваєшся? Ні, певно таки сили набираєш. Р-рип… Двері самі прочинилися і рвучкий вітер вніс у хату трохи холоду і сухого листу. Колись дід розказував, що у стодолі на подрі жила сова, така сива і трохи писана. Треба подивитися, чи вона ще прилітає. Марічко, та нащо тобі тої сови?
Здіймається парою запашний звіробій і терпкуватий деревій, повітря гріється і навіть трохи відживає. А через мутну шибку все-таки видно зірки. Тепер серпень – певно, ті зорі падатимуть. Цікаво, чи збереглася та колиска, в якій дідо колись тримав сушене зілля, а ще років двадцять перед тим і Марійка мала в ній хиталася.
Зірки одна за другою в небі ранковому потають, ще трохи – і розвидниться. Ще трошки….
- Добрий вечір, молодичко, як справуєтеся?
- Та коби не гірше, — уважно вдивлялася в гостя, але той поки не спішив казати чого прийшов
- А бабки вашої роки вже нема, правда?
- Я й не пригадую її, хоч казали мені, що подібна на неї.
- Вижу-вижу, що подібна… Слухай шо, молодице… ти вере таке вмієш, єк Маріка стара уміла?
- Я і не знаю, що вона вміла такого – я коло діда росла більше.
- Ага, ага… Не знаєш, кажеш… І не браласи?
- Та до чого мала братися, вуйку?
- Ти або сама догадуйся, або… Шо я тобі казати буду… Добре, молодичко, буду я йти, бувай здорова.
- Вуйку, а за чим приходили?
- Бувай здорова. А ти шо, так само Маріка називаїшси?
- Так само…
- Ну, дай Боже!
Туман розвивається, клубком розсотується, поволі дихає. Над горою піднявся ранок, вже такий сивий, ще такий невиспаний… А дихати легко – так вогко, так чисто. Гриб до гриба у кошелеві тулиться, а ступати по вогкому і трохи шарудкому листі м’яко. Ця дичка вже достигла, цікаво? Та ніби смачна грушка… І вже з соком.
Поки чистила гриби – згадала собі гостя вчорашнього. І чого він приходив? Чудний чоловік… Треба кошіль у стодолу віднести – в хаті і так місця мало. Через шпари в дошках світло знадвору добиралося і до сінних стебел, а тут сіно якесь влежане… Кіт серед ночі зайшов чи що? Відкрила двері – най зробиться видно, що в цій стодолі робиться. Купи сіна, старі коси, поржавлені давно… По землі глек якийсь валяється, ніби й не пригадує щоби в них був такий. Важкий – що ж в ньому? Ніби води хто набрав… ААААЙ! З глека випала змія і стала витися землею. Сінна трина ловилася до лусок, але вона того ніби не чула – носилася коло ноги, а через мить Марія відчула укус…
Місцевий фельдшер з голосом напідпитку вперто переконував, що один його укол – і все як рукою зніме, щоправда напис на ампулі переконав у трохи іншому – то була вакцина від ящуру.
- Та ж ходи, від моїх уколів і небіжчик встане! Ой-ой, велика пані… Ну і ходи так далі про мене, ти звідси навіть у район не додзвонишся.
А в цьому не обдурив – ніякого зв’язку. А вдома гарячка розпекла – обливали поти, хотілося пити, нестерпно хотілося пити і … вирватися звідси. Аж під ранок прийшла сусідка:
- На, попий молочка, воно тобі трохи перейде. А ти добре знаєш, шо то була та, щезла би?
- Яка – та?
- Ну … гадина, ти добре її виділа? Бо шо би вона мала в стодолі коло сухого сіна робити? Інакше, їкби в лісі.
- Вона у глек залізла, я його вруки взяла – вона й впала.
- Але, тут все може бути, то правда…
- Тут?
- Або ти не знаєш, у яку хату прийшла…
- Дідову, а що?
- Трохи дідову, а трохи не дідову…
- Не розумію.
- Ти хоть знаєш, ким твоя баба була, ци ти її не кімуєш гет?
- Мене позавчора чоловік один з села про бабку питав, так дивно якось. Але я її майже не знала.
- Твою бабу в селі добре знали. Відьма ще та була…
- Відьма?
- Сокотиси ти цеї хати… Але … їк тебе серед стодоли гадина вкусила, то певно ти вже не всокотиласи…
- Від чого?
- Переймиш ти певно то, шо стара Маріка робила. Хочеш або ні – а переймеш.
- Ні, я не вірю
- Ти і не повіриш, і не схочеш того відразу. Навіть коли жива відьма передає – рідко хто похотитси приймити силу від неї, бо то пропасть, а не сила. А Маріки вже роки нема…
- Я не буду тим займатися і взагалі … я їду звідси.
- Коби лиш тебе пустили.
- А що робити?
- Або я знаю, Марічко… Випий молочка, буде видко вже шо з того вийде…
Блимає на хату каганець, добирається до глека, той лиш поблискує чорними боками… Наламаю сухої трави – ці і ці стебла треба відібрати – та і буде відвар. Що кажеш? Так, воно має бути сильне, воно настоїться там, на полиці, а відтак за ним прийдуть. Хто вже вип’є – того ще Марійка не знає, а з чого варити – ніби хтось підказує. З горнятка на вікні розсипався пісок, робігся столом. А змія виповзає з глека, пересувається луска по лусці, а пісок вітром відносить – вітер свище у відчинене вікно. Відвар собі настоюється, дивиться на нього з неба холодний дармовис, а потім купається в його каламуті. Марія доїдає яблуко, до ночі придивляється, а та мовчить – сказала все. Приперлася до столу, а змія треться до руки, добирається до пазухи…
- Добрий ранок, молодичко, а я знов з молочком до тебе…
- Добре, кладіть.
- Ти мені переміниласи, Марічко. Не така..
- Я зле себе чую, давайте поговоримо десь відтак..
- А що то в тебе на шиї?
- А таке щось, з ниток вчора сплела. Аби на шиї щось було.
- Ой Марічко, а хто тебе вчив то плести?
- Та сиділа собі, та й не мала чого робити, і плела собі то… А що?
- Та бо і та Маріка якесь таке носила. Усе нитки ті коло неї були. Недобре то, дитинко.
- А чого ви думаєте, що недобре, а може мені так ліпше буде?
- Та собі так думаю. А ти варила вже їсти?
- Там, на полиці.
- Маріко, агій на тебе, та ти на чаях сидиш? Ану лежи тут, я борші шос прилагожу. Інакше тобі стає?
- Вуйно Анно, я приляжу трохи, так мене в сон клонить…
- Гай, молодичко, закім перекуси, а відтак далі лєжиш – не меш голодна спати. Ади зробила тобі єшничку, а це компотик грушевий, попоїж трохи і лігай, лігай, сараку, а я завтра далі прийду.
- Дякую. Ви вибачайте, що я так лежу – я таки дуже зле чуюся, може завтра-позавтра перейде, то вже я вам чогось доброго прилагоджу… Вам у кухарки добре йти.
- Посмакувало?
- Ще би не посмакувало, таке добре… А компот такий, ніби й не з грушок… А де ви воду брали?
- Де-де, тажи на полици дзбанок з чаєм стояв, то в ньому я ті грушки й зварила, до потоку далеко, а в тебе в хаті ні грама чистої води…
- Як з дзбанка?? З котрого?
- Тажи з чорного, поливаного, а від чого той чай, шо ти так сполошиласи?
- ….
Снилася темрява, скрізь темрява, і Марія в ній. Стоїть коло вогню, труситься – холодно чогось, а на колоді сидить баба Марія.
- Ходи, заберу.
- Що заберете?
- То, шо ти носити не вмієш. Ти мала напоїти того, хто сам прийде. Бо так мало бути. Ти сама собі зробила на смерть, ти вбила в собі ту, ким мала бути, того я маю це від тебе забрати.
Підвелася, підійшла до Марійки і втяла їй косу, потримала якийсь час у руках чорний і масивний жмут і вкинула у вогонь. А відтак загорнулася у довгу хустку, завилася аж поза очі і пішла, а за нею зробилося темно… А десь далеко півень кричить…
- Дівочко, ану лиш вставай… Та ти вже дужя, не дурнєчси..
- Де я? – не було більше сну, темряви, і … щось ще зникло.
- О, та ти вже інакша. І личко зачервонілося, і дивишси веселіше. А я казала, шо в мої кози помічне молоко, а добре я казала, видиш…
… Провела поглядом по хаті – якась інакша стала, чи то від сонця так. А на підлозі… розкидані чорні черепки – і коли він розбився?
- Вуйно Анничко, а ви гадини в хаті не виділи?
- Ти коли спала, то я приздріла її вже коло порога. То певно та сама, шо кусала тебе. Я думала, шо і до мене пуститси. А вна у двері – і ніби не було. Так шо спи спокійно, молодице. Більше тебе тут ніц не вкусит.
На душі розпогоджувалося, разом з тривожним сном десь дівалися і такі самі гадки.
- Вуйно Анничко, я хочу ще молочка…
- Пий здорова.
Хата потемкує – з малих вікон сонце знадвору майже не добирається, ну хіба зовсім трохи. І так незвично палити удень каганець… Пічка сипить-свариться, полін сируватих не хоче, допікає димом. А в діда піч не курила, він за нею дивився. Зілля за образами стерлося в трину. Казав дідо, що отой пучок у воді запарювати, коли всередині болить. А отой – вроді від задухи. І де лиш він їх вишукував?
«Їк меш си справувати, то на коня висажу, і до ріки спустимоси. Але їк меш діда слухати». Вже певно і тої стежки нема… По два боки ожина росла, а відтак та стежка виходила до самої води. А цим кошелем горіхи колись збирали – такі молоді, ще зеленкуваті – казав дід, що то на лік. Кришив ті горіхи, як яблука – надвоє – і настойку робив. Мудрий був…
Коли по старому дереві провела вологою ганчіркою – хата відживати стала – ніби прокинулися старі лавиці і трохи облущена дубова канапа. Вогонь від печі світив і на хату – вона виглядала від того вже ніби обжитою. А там година-дві – та й вечір. Заховалася від ночі аж на припічку, загорнулася в старого кожуха, притулилася до теплих, гладко мащених боків… А малою тут книжку читала, дід годував свіжим відтопленим сиром. Ще давніше і бабка була, але її Марійка не пам’ятає.
Різьблені сволоки ніби в потемок вглядаються – мовчать. А з старої скрині чути запах грубого полотна і перерілої пряжі. Хочеться парного молока або того такого доброго, лиш відтопленого сиру. І аби дід щось мудре казав або просто дивився собі у вікно. І повторював лиш йому зрозуміле «Ей зусмария». І гладив кота, а той би тихо муркотів…
Ніч на сон не пустила – тривогою від закутка до закутка водила, легеньким острахом лоскотала, спогадом у думки щось допитувала. Ні, таки не спиться… Пішла в бабину хату – чогось потягло туди. Вже перший доторк до одвірка струсонув зсередини – ти була тут, правда? Ні, не тоді, коли баба приставляла повидло, ти була тут раніше, може і баби ще в хаті цій не було.. Якесь таке неясне думається цієї ночі, ніби не своєю головою. Треба таки піти спати. Ой! Горнець упав… І чого тут з полиць все валиться, ніби саме лізе в руки? І чого потоки світла з вузького комірчастого вікна нагадують … коридори, світлові тунелі?
І чого до печі хочеться тулитися, навіть холодної, ніби набратися сили? Пригадуй… Коли ти була тут, Марійко? Старий годинник пересунув стрілку на третю… третя ночі… крик півня, чи то лиш так чується? Іди спати, Марійко, іди краще спати…
Але зараз не спати хочеться – сполоснутися би у воді… Посидіти в ній, відійти. Гаряча вода в цебрику хитала запарене зілля. Відмиваєшся? Ні, певно таки сили набираєш. Р-рип… Двері самі прочинилися і рвучкий вітер вніс у хату трохи холоду і сухого листу. Колись дід розказував, що у стодолі на подрі жила сова, така сива і трохи писана. Треба подивитися, чи вона ще прилітає. Марічко, та нащо тобі тої сови?
Здіймається парою запашний звіробій і терпкуватий деревій, повітря гріється і навіть трохи відживає. А через мутну шибку все-таки видно зірки. Тепер серпень – певно, ті зорі падатимуть. Цікаво, чи збереглася та колиска, в якій дідо колись тримав сушене зілля, а ще років двадцять перед тим і Марійка мала в ній хиталася.
Зірки одна за другою в небі ранковому потають, ще трохи – і розвидниться. Ще трошки….
- Добрий вечір, молодичко, як справуєтеся?
- Та коби не гірше, — уважно вдивлялася в гостя, але той поки не спішив казати чого прийшов
- А бабки вашої роки вже нема, правда?
- Я й не пригадую її, хоч казали мені, що подібна на неї.
- Вижу-вижу, що подібна… Слухай шо, молодице… ти вере таке вмієш, єк Маріка стара уміла?
- Я і не знаю, що вона вміла такого – я коло діда росла більше.
- Ага, ага… Не знаєш, кажеш… І не браласи?
- Та до чого мала братися, вуйку?
- Ти або сама догадуйся, або… Шо я тобі казати буду… Добре, молодичко, буду я йти, бувай здорова.
- Вуйку, а за чим приходили?
- Бувай здорова. А ти шо, так само Маріка називаїшси?
- Так само…
- Ну, дай Боже!
Туман розвивається, клубком розсотується, поволі дихає. Над горою піднявся ранок, вже такий сивий, ще такий невиспаний… А дихати легко – так вогко, так чисто. Гриб до гриба у кошелеві тулиться, а ступати по вогкому і трохи шарудкому листі м’яко. Ця дичка вже достигла, цікаво? Та ніби смачна грушка… І вже з соком.
Поки чистила гриби – згадала собі гостя вчорашнього. І чого він приходив? Чудний чоловік… Треба кошіль у стодолу віднести – в хаті і так місця мало. Через шпари в дошках світло знадвору добиралося і до сінних стебел, а тут сіно якесь влежане… Кіт серед ночі зайшов чи що? Відкрила двері – най зробиться видно, що в цій стодолі робиться. Купи сіна, старі коси, поржавлені давно… По землі глек якийсь валяється, ніби й не пригадує щоби в них був такий. Важкий – що ж в ньому? Ніби води хто набрав… ААААЙ! З глека випала змія і стала витися землею. Сінна трина ловилася до лусок, але вона того ніби не чула – носилася коло ноги, а через мить Марія відчула укус…
Місцевий фельдшер з голосом напідпитку вперто переконував, що один його укол – і все як рукою зніме, щоправда напис на ампулі переконав у трохи іншому – то була вакцина від ящуру.
- Та ж ходи, від моїх уколів і небіжчик встане! Ой-ой, велика пані… Ну і ходи так далі про мене, ти звідси навіть у район не додзвонишся.
А в цьому не обдурив – ніякого зв’язку. А вдома гарячка розпекла – обливали поти, хотілося пити, нестерпно хотілося пити і … вирватися звідси. Аж під ранок прийшла сусідка:
- На, попий молочка, воно тобі трохи перейде. А ти добре знаєш, шо то була та, щезла би?
- Яка – та?
- Ну … гадина, ти добре її виділа? Бо шо би вона мала в стодолі коло сухого сіна робити? Інакше, їкби в лісі.
- Вона у глек залізла, я його вруки взяла – вона й впала.
- Але, тут все може бути, то правда…
- Тут?
- Або ти не знаєш, у яку хату прийшла…
- Дідову, а що?
- Трохи дідову, а трохи не дідову…
- Не розумію.
- Ти хоть знаєш, ким твоя баба була, ци ти її не кімуєш гет?
- Мене позавчора чоловік один з села про бабку питав, так дивно якось. Але я її майже не знала.
- Твою бабу в селі добре знали. Відьма ще та була…
- Відьма?
- Сокотиси ти цеї хати… Але … їк тебе серед стодоли гадина вкусила, то певно ти вже не всокотиласи…
- Від чого?
- Переймиш ти певно то, шо стара Маріка робила. Хочеш або ні – а переймеш.
- Ні, я не вірю
- Ти і не повіриш, і не схочеш того відразу. Навіть коли жива відьма передає – рідко хто похотитси приймити силу від неї, бо то пропасть, а не сила. А Маріки вже роки нема…
- Я не буду тим займатися і взагалі … я їду звідси.
- Коби лиш тебе пустили.
- А що робити?
- Або я знаю, Марічко… Випий молочка, буде видко вже шо з того вийде…
Блимає на хату каганець, добирається до глека, той лиш поблискує чорними боками… Наламаю сухої трави – ці і ці стебла треба відібрати – та і буде відвар. Що кажеш? Так, воно має бути сильне, воно настоїться там, на полиці, а відтак за ним прийдуть. Хто вже вип’є – того ще Марійка не знає, а з чого варити – ніби хтось підказує. З горнятка на вікні розсипався пісок, робігся столом. А змія виповзає з глека, пересувається луска по лусці, а пісок вітром відносить – вітер свище у відчинене вікно. Відвар собі настоюється, дивиться на нього з неба холодний дармовис, а потім купається в його каламуті. Марія доїдає яблуко, до ночі придивляється, а та мовчить – сказала все. Приперлася до столу, а змія треться до руки, добирається до пазухи…
- Добрий ранок, молодичко, а я знов з молочком до тебе…
- Добре, кладіть.
- Ти мені переміниласи, Марічко. Не така..
- Я зле себе чую, давайте поговоримо десь відтак..
- А що то в тебе на шиї?
- А таке щось, з ниток вчора сплела. Аби на шиї щось було.
- Ой Марічко, а хто тебе вчив то плести?
- Та сиділа собі, та й не мала чого робити, і плела собі то… А що?
- Та бо і та Маріка якесь таке носила. Усе нитки ті коло неї були. Недобре то, дитинко.
- А чого ви думаєте, що недобре, а може мені так ліпше буде?
- Та собі так думаю. А ти варила вже їсти?
- Там, на полиці.
- Маріко, агій на тебе, та ти на чаях сидиш? Ану лежи тут, я борші шос прилагожу. Інакше тобі стає?
- Вуйно Анно, я приляжу трохи, так мене в сон клонить…
- Гай, молодичко, закім перекуси, а відтак далі лєжиш – не меш голодна спати. Ади зробила тобі єшничку, а це компотик грушевий, попоїж трохи і лігай, лігай, сараку, а я завтра далі прийду.
- Дякую. Ви вибачайте, що я так лежу – я таки дуже зле чуюся, може завтра-позавтра перейде, то вже я вам чогось доброго прилагоджу… Вам у кухарки добре йти.
- Посмакувало?
- Ще би не посмакувало, таке добре… А компот такий, ніби й не з грушок… А де ви воду брали?
- Де-де, тажи на полици дзбанок з чаєм стояв, то в ньому я ті грушки й зварила, до потоку далеко, а в тебе в хаті ні грама чистої води…
- Як з дзбанка?? З котрого?
- Тажи з чорного, поливаного, а від чого той чай, шо ти так сполошиласи?
- ….
Снилася темрява, скрізь темрява, і Марія в ній. Стоїть коло вогню, труситься – холодно чогось, а на колоді сидить баба Марія.
- Ходи, заберу.
- Що заберете?
- То, шо ти носити не вмієш. Ти мала напоїти того, хто сам прийде. Бо так мало бути. Ти сама собі зробила на смерть, ти вбила в собі ту, ким мала бути, того я маю це від тебе забрати.
Підвелася, підійшла до Марійки і втяла їй косу, потримала якийсь час у руках чорний і масивний жмут і вкинула у вогонь. А відтак загорнулася у довгу хустку, завилася аж поза очі і пішла, а за нею зробилося темно… А десь далеко півень кричить…
- Дівочко, ану лиш вставай… Та ти вже дужя, не дурнєчси..
- Де я? – не було більше сну, темряви, і … щось ще зникло.
- О, та ти вже інакша. І личко зачервонілося, і дивишси веселіше. А я казала, шо в мої кози помічне молоко, а добре я казала, видиш…
… Провела поглядом по хаті – якась інакша стала, чи то від сонця так. А на підлозі… розкидані чорні черепки – і коли він розбився?
- Вуйно Анничко, а ви гадини в хаті не виділи?
- Ти коли спала, то я приздріла її вже коло порога. То певно та сама, шо кусала тебе. Я думала, шо і до мене пуститси. А вна у двері – і ніби не було. Так шо спи спокійно, молодице. Більше тебе тут ніц не вкусит.
На душі розпогоджувалося, разом з тривожним сном десь дівалися і такі самі гадки.
- Вуйно Анничко, я хочу ще молочка…
- Пий здорова.
0 коментарів