Самі Павлики
1
Вузенька стежечка дереться під самі верховини, як та кізличка. А старі смереки тримають на своїх долонях блакитне липневе небо. Засміялася до сонця пустунка-суничка і чиясь рука відразу ж потягнулася за нею – кого не спокусить червонолиця краса? Кисленька… А поруч ще одна… А ця ще приємніша...
Підвівшись, чоловік знову попрямував угору. «Стрімко як, а ходять же люди», — подумав Павло. «Це тобі не місто з тротуарами, але яка краса! Тут би жив і не нажився». Це його перша така поїздка.
Почув дзюрчання струмка. Аж тоді згадав, що давно хоче пити. Коли за лапатим гіллям ліщини знайшов таки джерельце, побачив дівчину. Вона схилилася з горнятком біля струмка і зовсім не помічала, що не сама на галявині.
«А гуцулки зовсім не такі, як я собі думав. Ні запасок, ні бинд, ні постолів», — подумав Павло, розглядаючи русяву незнайомку в легенькому літньому платтячку і тапочках.
— Добрий день Вам, — неголосно привітався Павло.
Дівчина різко повернулася і деякий час вдивлялася в його обличчя. З вигляду і привітання Анничка зрозуміла, що це чийсь гість, не місцевий.
— Добрий день, — відповіла вона, зачерпуючи воду.
— Холодна водичка?
— Холонна, де не холонна, єкраз на таку жару до пиття. Хочете? – вона простягнула йому горнятко.
— Не відмовлюся, — усміхнувся Павло, беручи з її рук таку ж приємну холодну посудину. – Дякую.
— Пожиткуйте на здоров’ячко, — відповіла дівчина.
Великими і швидкими ковтками Павло згасив свою спрагу і знову наповнив горнятко.
-А ви хочете? – спитав у дівчини. Вона посміхнулася і ствердно хитнула головою.
— Діковать, — сказала трохи захрипло, потай розглядаючи його куточками великих чорних очей.
«Цес пан відиу до нашого голови… А, може, д’Семенисі фін приїхав з міста… Божка їго знає.»
Вона смачно напилася і поклала горнятко на камінь коло струмка.
— Їк ви д’горі, то пішли зо мнов, — сказала і махнула головою, запрошуючи за собою Павла.
— Та мені в село, звідси далеко?
— Дес пивгодинки підойти, а там уже хати зачьнутси.
— Ще півгодинки? – тяжко зітхнув Павло.
Анничка засміялася:
— Може і трохи бирше.
Розговорилися. Вона дізналася, що він прийшов до них у село навчитися казок, байок та приповідок, а Павло почув, що вона – молода вдовиця, живе сама на великій господарці і якось все «поволе тручєї». А ще молодичка сказала, що переночувати тут можна в кожній хаті. Ну хіба в неї ні – сама живе, а тут чоловік молодий, аби дурної не плескали. Але на свіже молочко й завиванець з афинами най хоч уже йде… Ну а казок у селі ніхто не знає більше від старого Думитращука. Хата його на горбочку під лісом, а гостям він радий – живе один, як палець і «зуким’єїси йому днину блавучіти». Балакуча Анничка спритно перелізла через перелаз і помахала рукою.
2
Полудневе сонце вже трохи всілося і на городах знову з’явилися люди.
— Боже помагай Вам! – привітався Павло до огрядної червонощокої гуцулки.
— Ой діковать, синку. Най тобі Бог помагає!
— А де тут, вуйночко, Думитращукова хата, бо мені вони всі такі однакові.
Молодиця засміялася і поправила трохи чорного волосся, промережаного сивими пасмами.
— Оннакі тий не оннакі. Федева хата ади, на горбику, а ти, певно тот скутеник, шо голова нагилив?
— Ні, не скутенник. Я в гості.
— Ага…, — махнула повагом головою молодиця й посміхнулася краєм губ. — Не
повірила.
Та і які ще можуть бути до Федя гості? Десь-не-десь якісь дівчатка приходять – казки переймають, а цей чоловік виглядає десь на 30-40 років.
— Хочу у вашого Федора казок навчитися, — ніби читаючи її думки сказав Павло.
— Вже – вже… Я так і подумала. А ти, синку, дес вчишси? – спитала з усмішкою хитра молодиця.
— «Відій не скутенник, відій по казки», — подумалапро себе.
— А в кого ти меш жити? – допитувалася молодиця.
— Та як прийме, то таки в Федора.
— Прийме, чьо не прийме, але він старий уже, вже не годен такого файного гостя чістувати. Іди до йкоїс молодиці – злагодит тобі всєчину. Подивитси за тобов. Та хоть би д’мині йди. У мене хата велика, є де спати. Меш жити, їк у Бога за дверьми.
— Дякую гарно, але я таки не є пишний гість.
— Ну дивиси, єк хочеш. Але ти такі надбігай. А я тобі гусліночки студеної дам, барабульок зріхтую. А їк попробуєш бриндзи цеї Николаїхи – такі на гет в неї лишишси», — сміялася балакуча молодиця. «Гостинні тут люди»,– подумалося Павлові. Й раптом захотілося залишитися. Назавжди.
… Звивиста стежечка привела під самий поріг старої дерев’яної хати. На призьбі сидів дід і перебирав квасолю.
— Добрий день, — живо озвався Павло. Дід підвів свою сиво-білу голову й подивився на гостя. Його малі сірі очі, здавалося, посміхалися.
— Доброго здоров’їчка.
— Як життя, вуйку Федоре?
— Ади так, коби не гирше. А ти д’мині, синку?
— Так, я до вас. Я не знаю, чи послухаєте ви мене. Хотів би вас просити.
— Ну гай, кажи борзенько. Тебе Василь Дроників прислав?
— Ні вуйку, не Василь. Я сам.
— Ій, лишиси цего. Я знаю, шо ви мені скутенників нашукуєте. Але я хоть старий, себе ші діздріти годен. А маржини нема, кутаня не маю.
— Я не скутенник, я до Вас за байками.
— А – а…, — лице старого проясніло, як небо після раптівки. ― Хочіш чути казку-небиличьку про газду ти й молодичку…, — здогадався старий.
— Котра файна казочка, то я ще й записати хочу, — посміхнувся Павло.
— Буде тобі без записування. Я тобі таке повістую, шо ти і без паперя запамнітаїш.
— А як не запам’ятаю?
— То я шє раз розкажу, — засміявся старий. – Ану лиш чікай тут, — сказав старий і поволі зайшов у низеньку, ніби намет, хатчину.
Вернувся з хлібом і квашеними огірками. Пішов ще раз – і виніс розкроєний будз і пляшку «нежурниці».
— Та не турбуйтеся ви наїдками, я не голодний, — відмовлявся Павло.
- Ій, лиши, єкі наїдки? Це так, кришку, аби ліпше байка йшла.
За столика правив широкий пень, за стільці – два ковбочки біля нього. Дід радо почав частувати свого гостя.
А коли зовсім стемніло, і коники в траві почали сюрчати забуті казочки, старий Федір почав і свою, а Павло слухав, підперши рукою трохи захмелілу голову.
3
Не пустив Федір Павла ні до якої Николаїхи – приймив у себе. А Павло таки став справжнім «скутенником» — рубав дрова, косив сіно, лагодив перелаз. Старий сидів собі на призьбі, спершись на палицю, і лиш посміхався самими вусами. А вечорами провадив казочки – про Чугайстра і файну Нявочку, про золоту сокиру й мальовану торбу. А сьогодні мудрий Федір уповість йому легенду про Ангела-вихователя. І то таки справді красива легенда. Старий присунувся до стола, поклав на стіл таріль з кришеним салом і полонинським будзом і почав оповідати:
«Коли мале дитинє ші в мами в чяриві, ші не вийшло на світ, воно має першого вихователя – свого Ангелика. Ангел учєт їго всего – єк шо зробити, їке зілє від чього помічне, єк на світі жити і з людьми справуватиси. А коли вже дитинє має родитиси, Ангел прикладає йому палец до губів і каже: «Тс-с. Ціхо.» І мале забуває все, чого навчив Ангел. І все житє воно їкби наново буде вчєтиси, аби нагадати науку Ангела. Бо їк не нагадає всего – Ангел видвернеси. І того скілько би не жив чоловік – ціле життє вчєтси. А дитинє си родит на світ з ямков над верхнов губов – це йому знак від Ангела, аби памнітав нашшо на світі жиє.»
Павло задумався. Бо справді людина все життя вчиться. І все життя знаходить для себе щось нове. І, напевно, для цього і живе.
4
Пробираючи на своєму шляху ліщинові зарості, Павло спускався до джерела. «Чуркала», — як кажуть місцеві. Згадав русяву молодичку, яку тоді прийняв за дівча. «Гарна така ґаздинька, чепурненька», -подумав про себе. Важко ій, напевно, самій.
Доходить до галявини, виглядає з-за ліщини і бачить Анничку, яка вмиває лице джерельною водою, потрохи зливаючи з горнятка на руки.
— Зізнайтеся, це ви мене тут чекали? – грайливо спитав.
Молодичка від несподіванки випустила банку з рук і вода розбіглася по грудях і по колінах.
— Ой Божічку. А я думаю: їкий нечистий з-за плечєй кричит. Єк ви мене напудили.
— А ви ще й полохлива, — сам не знаючи навіщо спитав Павло і почервонів по самі вуха.
Анничка те запримітила, бо лиш посміхнулася. Запала коротка мовчанка.
— А мене от дід за водою послав… – сказав трохи згодом.
— І за що він вас так незлюбив, шо аж за водов післав? – засміялася молодиця.
— Як то? Я ж йому допомагаю по господарству, а тут треба води принести.
— То це по воду посилают. А за водов усяку нечисть посилают. Коли збутиси хочют.
Зрозумівши, що сказав, він знову спалахнув темним рум’янцем, лише сірі очі заблищали. « Філолог називається!» — мовчки вилаяв себе.
Анниця побачила, що Павло ні в сих ні в тих і ладен провалитися, а тому перша заговорила:
— Ви їк квапитеси, то набирайте борші, а я відтак.
— Ні-ні, Аннусю, я зачекаю, а ви набирайте. Я посиджу в холодочку, відпочину.
— Ну дивітси, аби я вам не перескожєла. Але їк не квапитеся, хочіте кришку припочєти, то я наберу першя.
Вона підставила відро під дерев’яний жолобок і, доки натікає вода, стала шукати суниці. Коли нарвала повну жменю, піднесла Павлові:
— Покушійте, їкі добрі. Винні.
— Кому винні? – перепитав він, беручи по одній ягідці.
— Та не такі винні, не винуваті. Винні – то квасні по-нашому.
— А, ясно. Винні, як вино.
— О, так-так. Квасне вино – то добре.
— І винні суниці добрі.
— Їкі суниці?
— А ось ці що ми їмо.
— А, в нас на них так не кажуть.
— А як кажуть?
— Лісна єгода тий решта.
Коли Анничка подивилася на чуркало, то побачила, що відро вже давно повне і вода виливається через краї.
— Заговорилиси ми. Беру я відро та й біжу, — сказала Анничка. – А ви дес приходіт, а я такий добрий чай на травах заварю...
— Обов’язково прийду. А до чаю? – пожартував.
— До чаю шо душа забажає, — засміялася Анничка і зникла за ліщиновими гілками.
Павло набрав води і поніс відра вгору. Зупиняючись і віддихуючись за кожних пару метрів, він про себе дивувався: як в такий високий горб дід у свої 84 носить воду сам. Хай не двома відрами, але ж у горб.
Коли нарешті зайшов до хати – зустрівся зі знайомим смішком у дідових очах.
— Змучівси? Ой молоді-молоді, ничьо ви не годні. Уніс 2 видра, а такий прийшов, єкби тобов орали.
— Та не змучився я. Так, задихався трішки.
— Ага, я вижу, — сказав дід і знову засміявся кутиками добрих очей.
5
Ранкову нерозхмарену тишу розбудила-розтермосала трембіта. Жалібно, протяжно, як зранена вовчиця. З вікна Павло побачив, як 4 трембітарі на верху горба, біля самої церкви, порозвертали трембіти на всі 4 сторони світу, утворивши хрест. І засурмили-заголосили. То ховали старого Юрка Семенового. І направляли тоті трембіти високо-високо, ніби випускаючи з них душу покійного в самі руки Господа. Федір ще поночі вчора пішов до Юрка – той кликав чогось його. Як переказала Николаїха, «умерти не може сарака, доки гріх той проклятий душу єго корнєї». Видно вже дуже завнив перед Федором, якщо аж та провина йому вмерти не дає.
А вернувся Федір аж надвечір… Задуманий такий і, як здалося Павлові, «під мухою»… Не говорив ні слова, лиш сів коло вікна. А потім раптом промовив сам до себе:
— Ий, Катеринко-Катеринко, а де тепер твоя душя літає? Ци я колис перед вами випрошшєюси, єк Юрко передо мнов, ци так і здохну, єк стара кутюга?
— Вуйку Федоре… Яка Катерина? Ви ж Юрка поховали.
— Ий… Лиши, то я так, — махнув рукою старий і пішов до полиці.
Взяв дві стограмівки і пляшку.
— Ходи, професорю, казочку розкажу, — якось гірко засміявся старий і рукою вказав на лавицю біля стола.
Павло сидів і мовчки кліпав очима, навіть не сміючи нічого питати у розтривоженого діда.
А дід налив по самі вінця і сказав до Павла:
— Ну, давай, братчику, до дна, аби моєму товаришеві земля пером була.
— Товаришеві? Я чогось подумав, що це був ваш ворог найперший.
— Ой, Павличьку, аби-с добре знав: ниєкий вориг так тебе не пальне у плечі, єк кревний товариш. Аби ти собі добре знав.
— Він вас зрадив?
— Лиши, сараку, не рубай моє серце. Най з него кров не чюрит, а моя душя тий покійникова не мучітси.
Далі дід перехилив стограмівку і випив залпом, за ним і Павло.
Говорили до півночі. Ні про що наче і про все водночас: про життя і смерть, про совість і гординю, про злість і любов.
— Тримай свою любу́ тий думку дурну – єк буйного коня – в добрих ліцах. Бо єк урвеси, то і тобі, і другому всьо житє витолочєт. Знаєш, то такі не дурний сказав: «Думай, шо робиш, але і добре вибирай, шо думаєш...»
Павло здивувався, звідки старий знає ці слова філософа. Старий з гіркою усмішкою сказав:
— То моя паня мене навчила, Катеринка. Вона в мене всєчіно знала.
Більше нічого не питав Павло. А лиш підвів старого до ліжка, зняв з нього курушину і постоли і накрив ліжником, як дитину. Дід ще трохи воркотів щось геть нерозбірливе, а згодом і заснув.
А Павлові чогось не спалося – в хаті було душно, а саме повітря було дуже важке від запаху горілки, сушених грибів і пригорілої картоплі. Вийшов надвір. Там заспаний місяць оглядав маленьке село. А зорі моргали до ще не погаслих віконечок хат і щось їм нашіптували.
Сам не знаючи для чого Павло став спускатися до джерела. Але раптом біля копиці сіна він побачив маленький живий клубочок. Перебираючи крихітними лапками, песик ішов по стерні, але постійно спотикався і заривався мордочкою в колючу стерню. Маленький…
— Ох ти звір. Ти куди? – перегородив йому дорогу Павло, підставивши долоні човником.
Щенятко було настільки маленьке, що помістилося в його в долонях.
— Давай знайомитися: я – Павло, — сказав він, термосаючи праву лапку нового друга. – А ти?
Раптом за плечима почув погрозливе гарчання. По оскалу й готовності напасти в цю ж мить, Павло зрозумів, що це – мати щенятка.
— Тихо-тихо… Хороша собачка… Каштанка… Мушка… Джеррі… Тихо-тихо...
Обережними кроками почав відступати назад, а далі набрався сміливості й побіг що є сили. Добіг до незнайомого перелазу, спробував перескочити. Ой лихо! Підозрілий тріск тканини дав знати, що він порвав штани. Сяк-так перестрибнув, добіг до ґанку і став гамселити у двері:
— Допоможіть! До-по-мо-жіть! Відкрийте!
Коли ввімкнулося світло і почулися кроки, він раптом зрозумів, що собака йому більше не загрожує і рятувати нема від чого: ця Муха чи як її там мирно попрямувала назад до свого потомства. Але було запізно: почулося сонне буркотіння ґаздині й двері відчинила… Анничка.
6
Анничка не повірила своїм очам: перед нею стояв п’яний, по вуха в болоті, в порваних штанах Павло, який вже не тільки не кричав, а і не в’язав двох слів. Єдине, що він пробелькотів, це що «там… вовчиця отака», і з його рухів виходило, що вона ледь не рівна з ним зростом. Анничка завела його в хату, заварила м’ятний чай. Потім внесла штани і простягнула:
— Переберіться, бо ваші гет пирвані.
— Де? – Павло згадав, що таки справді порвав штани. Відчув, що знову такий червоний, що лиш очима світить.
— Ади гезди, — вона показала йому на вирваний клопоть тканини.
— А це ваші штани?
Вона засміялася і поклала штани біля Павла.
— Це мого Михайла покійного. Ану дивітси, їкраз на вас. Вбирайтиси борші тий пийте гербату. Я вас колись безпечила, шо файним чаєм напою.
— І до чаю, що душа забажає. – Випалив Павло і раптом притиснув Анничку до себе. Молодиця густо почервоніла і тут-таки випручалася:
— Павле, я вижу, шо ви випивші. Але майте розум...
— Анничко. Аннусю, я не хотів...
— Ну і файно, — легенько усміхнулася ґаздиня і вийшла у сіни. За хвилинку її голова показалася з дверей.
— Павле, перебирайтиси, чого вичікуєте?
— Тепер?
— Ну а коли? Я вийшла в хороми, тажи не мете перебиратиси при мині...
Через деякий час, коли Павло уже переодягся, Анничка принесла накроєний завиванець.
— З афинами? – з усмішкою перепитав Павло.
— З чісником! – весело відрізала молодичка і поставила тарілку на стіл.
Чай був гарячим і духмяним, маленька кімнатка здавалася затишним гніздечком, а красива молодичка – щебетливою пташечкою.
Павло подивився на годинник – пів на п’яту.
— Піду я, напевне, Аню. А то що про вас сусіди говорити будуть, як я рано звідси вийду?
— Най говорют скілько хочют. Їке би я мала лице людину з хати серед ночі випровадити? А їк «колідники» перестрінут тай роздерут?
— Які колядники вліті? Як «роздеруть»?
— А ви не знаєте. То в нас на вовків, не проти ночі сказано, так говорют.
— А-а.., — засміявся Павло. А хіба тут є вовки?
— А ви від котрої вовчиці такої високої лишень шо тікали? – засміялася. Павло посміхнувся і винувато загнув голову.
— І сам не знаю, що то за звір такий.
— І я хотіла би знати, де то такі великі вовки є, вищі за телє...
Сміялися обоє. І Павло був подумки вдячний тій лютій псині, що загнала його аж в саму хату Аннички.
7
— Прийшов-ис, скутеннику? Дес файно здибанкував, шо аж споднями помінєвси, — сиві очі знову сміялися, навіть не нагадуючи вчорашнього Федора.
— Та то я порвав на перелазі. Ходив звечора на прогулянку та й...
— Лиши, хлопче, я в твоїх роках на такі самі спацєри ходив.
— З Катеринкою? – мимоволі випалив Павло
Десь пропали смішинки з дідових очей і захмарилися ті очі сивими насупленими бровами.
— Я тебе не допитую, в котрої ти свої гачі лишив, і ти не допитуй мене за мої молодиці!
Старі двері гримнули і розсерджено заскрипіли, сердитим було і дідове човгання по присохлій траві… Не знати на що і розгнівався Федір – цілий день лиш мовчав і сопів, як сире поліно. Не озивався і Павло. А доки старий щось робив у дровнику, накраяв бриндзи та квашених огірків, замішав кулешу (Федорова наука) і поставив наливочку.
— Пиддобрюєшси, лайдаку такий? – вже зовсім не сердито сказав Федір, закриваючи за собою двері.
— Мирову гину з вами випити, бо бігме шо не пасує нам гніватиси! – засвітився в привітній посмішці Павло.
— О-га, братччику, та ти вже гет гуцулом зробивси. І заговорив по нашому.
І дідо присунувся до столу, прикликав рукою і «скутенника». Свічка тріскотіла – посварювалася, а згодом і всілася: й собі стала наслухати тої вечірньої бесіди.
Ротоплене від криги розуму серце випустило на світ задушевну бесіду й два чоловіки сиділи, обнявшись, гей рідні брати і говорили. А свічка лиш слухала і вже зовсім не сердилася, що знов понакладали коло неї порції.
— Знаєте, діду, а я вам заздрю. Ви, гуцули – народ дивний такий. Якісь і веселі, й строгі, я так не вмію.
— А ти навчєвси за мамину спидницу триматиси? –посміхався дід і плескав Павла по плечу.
— Не мав коли навчитися. В притулку виріс. Мама молодою померла, тата й зовсім не знаю. Ви, певно, вже видите, який я – простак.
— Їкас оса добре потрафила виддатиси, -відгадував дід.
З почутого Павло зрозумів приблизно третину й нетверезе вухо пропустило далі.
— Я не скажу, що не любив її. Ну, жінку свою. Чи погано мені жилося. Але знаєте, діду, я для неї завжди був Равлик-Павлик, а вона з самого початку для мене – Інесса. Згоріла на роботі. Буквально: велика пожежа, її не встигли врятувати. Знаєте, важко мені без неї ці 5 років, хоч і дотепер не знаю, чи любив.
— Гуцул такого не розуміє: « Я не кажу, шо не любив». Ти або ніц не любиш, або від люби тої сам не пам’їтаїшси. А то ваша люба, молоді, пловіє, єк мокре поліно – і вогню нема, і дихати не дає.
— Ви, напевно, ту Катеринку любили.
Старий спочатку змінився на лиці, ніби від міцної горілки, а потім загнув голову і почав розповідати:
— Був я, Павлику, одовец. У бутині робив. Хлопчюр за мнов бігав – малий мій. У нас коник заслаб, Бервінчик, малий побіг д’мині в ліс тото сказати. Ти… й… розтисла башта. Воробчик мій, Павлик малий.
— Яка башта?
— Смерека так називаїси. Упала на дитинє мені. Ти й не стало мого опришка, Павличька мого. Ий Божичьку світий. Таке було миле, а таке потрімне…
Забанував тогди я моцно. Не одна ласиця увихаласи – то бриндзи принесе, то полиг громадити помогаї. Аби лиш ґаздівство запосісти. А поза очі казали, шо такий став файний, єк пугачь. А мені таких кутаниць не кончє. А йкос приїхали суда з міста на вакації. Там я на паню одну придививси. Оце і була моя Катеринка. Голубка моя. І не спамнітавси, єк вистоював з нев коло Міхєлового перелазу, а потому плечєма двері ховав ти й не пускав свою паню на спанє.
Вір-не-вір, але ми таки списалиси і виддаласи Катеринка за простого гуцула, а почерез чєс і дитинє найшлоси.
— І почали ви ґаздувати.
— Ти, сараку, малим казок перечітавси або тепер-о моїх перслухавси, -якось гірко посміхнувся старий.
— Ви ж самі кажете, що… Чи як?
— Товариш мій кревний, Юрко Семенів, зачєв за моєв панев зазирати. І аж передчєри мені вповів перед смертев таке, шо і не знав я. Пидсокотив раз, шо мене в хаті не було, та до неї:
« Так і так, молодице, або ти любишси зи мнов і ціхо, або я твому Федусеви кажу, шо ти курва, а Місьо з Митром за флєшку любу брехню складут. Ну а твій має дурну натуру – уб’є зразу, аби-с знала.»
Вже д’вечіру не було в мене ні молодиці, ні дитинєти – втекла у місто, бо цес добре її перепудив.
Шукав її де лиш міг. А відтак на ту товаришку натрафив, шо з нев перший раз віддихати приїхала. Сказала… Шо мої Катеринки вже рік нема. «Софія» забрала. А дитинє де – то лиш Біг світий знає.
Павло перебирав у голові, яка то Софія вкоротила віку Катерині, але захмелілі думки сонно кружляли і гуділи нерозбірливо. Федір з Павлом ще довго сиділи, голосно співали коломийки на два голоси – може би ніч пустилася в танець та й прогнала сумні гадки. Але ніч на тото не приставала, а лиш погасила свічку та й повкладала їх спати.
8
А ранок видзвонює коломийки тронками, та й пастухове «Гей-гей!» туди уплітає. Босі ноги по студеній росі вже і самі «гуцулки» би йшли, та ще такого красного ранку. Павло спускався до чуркала, вичікував там свою гуцулочку, але вона не приходила. Сокотив-сокотив, а потім поніс повні відра до Анниччиної хати.
Молодичка схилилася під плечистою яблунькою і зривала у фартушок стиглі «паперівки». Вона добре бачила, що іде Павло, але обернулася в іншу сторону і чекала, аби він заговорив перший.
— Боже помагай вам, файна ґаздинько!
— Діковать за слово добре, красний ґаздо!
— А вам не треба води? Ви щось давно по воду не ходили.
— Не треба, несіть назад.
— Та ви не знаєте, яка це вода! А’чуйте, яка холодна! – Павло набрав повні пригорщі води і бризнув на молодицю. В її очах забігали вогники, їй захотілося кинути в нього щонайбільшим яблуком. Але всі поперівки вона вже й так порозсипала, а тому хитро посміхнулася і підійшла ближче.
— Павле, а то не ви загубили?
— Де? Що? – почав крутитися і оглядатися. Спритна молодичка вхопила відро і вилила на Павла.
— Добре кажете, Павле, люксична водичка! – засміялася задоволено.
А Павло довго не думав і вилив на неї те відро, що залишилося.
Павло знов сидів у великій чепурній кімнаті, Анничка вже вдруге виносила йому чоловікову одежу. І він, як і тоді, шукав, як би обійняти та притиснути до себе файну молодицю, а вона не дуже й виривалася…
А потім стукала сусідка – кортіло їй видіти, які то гості приходять так рано, але, напевне, сусідці доведеться прийти десь пізніше, бо ніхто не озивається.
Лиш стара смерека під вікном шелестить, ангелам щось переказує, а вони слухають уважно і в свої книги записують імена ще двох грішників. А Павло з Анничкою ще й не знають про те, бо на землі таких книг ніхто не читає. Та і не до читання ім тепер...
А ввечері на конях їхали. Викутала молодичка чорнобривого Сокола і сивеньку Чічку. Потім у плесі купалися. Але й водичка. Застрибнеш в неї – а з тебе зсередини стукає твоє справжнє «я», і крила виростають, і жити ой як хочеться. А ці двоє кидають одне одного у воду, та лише бризки навкруги розкидають. Дерева струшують з себе ті краплини, та все посміхаються.
Назад ішли пішки, коней могли і не вести – ті знали дорогу самі. І не заходили до хати – жартівниця-нічка пускати не хотіла. Анничка почула якийсь шелест, виглянула за хату:
— Ой! Йой! Павлику! Там… Там «софія»! Ій, яка велика!
— Яка Софія?
Павло побачив порубану змію.
— Анничко, її хтось порізав, вона тебе не вкусить… Чекай… Софія? У вас так змій називають?
— Тихо, не кажи так на неї, щезла би...
Уривками напливали думки: паня з міста… Катеринка… Його маму теж звали Катя, померла від укусу гадюки, тато і мама познайомилися в горах. Тата звати Федір… Не може бути!
— Анничко… Аннусю… я тата знайшов! Хоч і не тоді, коли всі люди. Анночко… Він такий, знаєш… Строгий, але мудрий… І де я був раніше?
Молодичка кліпала великими очима й справді не знала, що сказати.
— Павлику. Може в хату зайдемо?
А він її похапцем чмокнув у щоку і побіг додому. Справді додому, до свого тата...
9
З хати війнуло чимось незвичним. То був не запах, щось інше.
А старий не сновигав по хаті, не гладив кота, не мугикав співанок. Лежав під двома ліжниками, а сам як сухарик – лиш очі блищать:
— Павлику, де-с ходив, я вже тебе віжідавси. Гинув учєра з тобов настоїнки випити. Казочку би ті вповів.Казку-небеличку про ґазду ти й молодичку.
— Вип’ємо, вип’ємо вашої настойки. Але я з вами щось говорити хочу.
— А що зі мнов говорити? Я вже, синку, свої казочки відказав. Фертик мені тий казочкам моїм. Але Павло ніби його не чув:
— Послухайте мене: Катерина Дзіковська — моя мама.
Погляд старого різко піднявся і став ловити кожне наступне сказане слово:
— А я – Голуб Павло Федорович, а ви мій...
— Голубе ти мій, Голубе, — дві великі сльози скотилися по сухих і запалих щоках, а в Павла в горлі теж щось ніби стало впоперек і не дало говорити. Першим озвався Федір:
— Ти хоть не банував за дєдим?
— Хотів бачити, але не сердився, бо таки справді не мав чого.
Старий підвівся, сів на постелі, поклав руку на широке синове плече:
— А я тебе втуманив, шо вже казку не скажу. Вповім тобі одну, а ти вже закімуй її.
— Добре, закімую.
— Був собі один бідний гуцул. І мав він дуже сварливу чілідину. Ну тий пишов він йкос у ліс почімхати смеречєня. Тий найшов гроші. А на тих грошах «софія» сиділа тий заговорила д’нему:
— Дивиси, лиш не кажи жінці, відки-с багатим зробивси, бо умреш видразу.
Ну тий гуцул і пристав на то. Але жінка все їго дзьобає: чьо вин такий радий ходит, видко шо йкус любку найшов або шос пусте задумав. Ну він їй і признавси.
— Ну всьо, — каже та «софія», — Сам винен. Завтра я прийду по тебе.
Ходит чоловік коло хати ну вже такий смутний, шо аж. Але спацірує перідхатами когут. Тий питає, шо їго ґазда попацив. Ну чоловік і розказав.
— Але ти дурний! – каже кугут.
— Та чьо вере?
— Таже я маю 15 курок і ні одій правду не кажу, а у тебе одна і тій ти розляпав шо знав.
Отако, Павлику, жінку слухай, а свій розум май. Бо файні очька замолоду, а потому гострий єзичьок. Але ця твоя Аниця, ничьо не кажу, файна молодичка, потрімна.
Павло вмить спалахнув і здивовано поглянув на старого, а Федорові очі відповіли:
«А видиш, я вже всьо знаю». І сміялися так по доброму.
Довго вели бесіду, ніяк не могли наговоритися.
— Павлику, Павличьку мій. Ану скажи ти мені. Я відиу таки не гет злий дєдя. Ади їких файних Павликів мені Біг дарував. Самі Павлики. Той мій первісток так само Павлом був. Самі Павлики…
Павло посміхався, гладячи своїм поглядом татове лице, а потім сказав:
— Ви це, дєдику, лишіть. Я ще маю не одну байку від вас переймити. Сорок років ми розминалися на цьому світі, а тепер вже не розминемося, ой ні.
А старий Федір, спираючи кволий віддих, хитро сміявся очима та й вусами:
«А може би це ші трохи пожити, га, Павлику?»
Довго вдивлявся в свого Павлика, дослухався до його бесіди, а серце йому пояснювало: «Оці сірі очі – то таки твої, та і сміється так само. Ну а вдача Катеринчина. Та і голосом – гирішний дєдя».
Стара смерека поволі нашіптувала свої примівки, аби від Федора слабість геть тікала, ну а двоє чоловіків вели бесіду то голосами, то очима, то серцями.
А хата, мов колиска, вихитувала їхню радість і горам показувала: «Ади, якого Павла собі має старий Думитращуків. Такого і в казці не прочитаєш».
А Павло не міг налюбуватися дєдим та й дєдивою радістю. Ще ніколи ці очі так не блищали, ще ніколи щастям так не світилися.
Вечір схилився над хатою та й наслухав їх бесіди. А смерека посміхалася і тихо шепотіла: «Чого лише не буває на білому світі. Чого лише не буває...»
Вузенька стежечка дереться під самі верховини, як та кізличка. А старі смереки тримають на своїх долонях блакитне липневе небо. Засміялася до сонця пустунка-суничка і чиясь рука відразу ж потягнулася за нею – кого не спокусить червонолиця краса? Кисленька… А поруч ще одна… А ця ще приємніша...
Підвівшись, чоловік знову попрямував угору. «Стрімко як, а ходять же люди», — подумав Павло. «Це тобі не місто з тротуарами, але яка краса! Тут би жив і не нажився». Це його перша така поїздка.
Почув дзюрчання струмка. Аж тоді згадав, що давно хоче пити. Коли за лапатим гіллям ліщини знайшов таки джерельце, побачив дівчину. Вона схилилася з горнятком біля струмка і зовсім не помічала, що не сама на галявині.
«А гуцулки зовсім не такі, як я собі думав. Ні запасок, ні бинд, ні постолів», — подумав Павло, розглядаючи русяву незнайомку в легенькому літньому платтячку і тапочках.
— Добрий день Вам, — неголосно привітався Павло.
Дівчина різко повернулася і деякий час вдивлялася в його обличчя. З вигляду і привітання Анничка зрозуміла, що це чийсь гість, не місцевий.
— Добрий день, — відповіла вона, зачерпуючи воду.
— Холодна водичка?
— Холонна, де не холонна, єкраз на таку жару до пиття. Хочете? – вона простягнула йому горнятко.
— Не відмовлюся, — усміхнувся Павло, беручи з її рук таку ж приємну холодну посудину. – Дякую.
— Пожиткуйте на здоров’ячко, — відповіла дівчина.
Великими і швидкими ковтками Павло згасив свою спрагу і знову наповнив горнятко.
-А ви хочете? – спитав у дівчини. Вона посміхнулася і ствердно хитнула головою.
— Діковать, — сказала трохи захрипло, потай розглядаючи його куточками великих чорних очей.
«Цес пан відиу до нашого голови… А, може, д’Семенисі фін приїхав з міста… Божка їго знає.»
Вона смачно напилася і поклала горнятко на камінь коло струмка.
— Їк ви д’горі, то пішли зо мнов, — сказала і махнула головою, запрошуючи за собою Павла.
— Та мені в село, звідси далеко?
— Дес пивгодинки підойти, а там уже хати зачьнутси.
— Ще півгодинки? – тяжко зітхнув Павло.
Анничка засміялася:
— Може і трохи бирше.
Розговорилися. Вона дізналася, що він прийшов до них у село навчитися казок, байок та приповідок, а Павло почув, що вона – молода вдовиця, живе сама на великій господарці і якось все «поволе тручєї». А ще молодичка сказала, що переночувати тут можна в кожній хаті. Ну хіба в неї ні – сама живе, а тут чоловік молодий, аби дурної не плескали. Але на свіже молочко й завиванець з афинами най хоч уже йде… Ну а казок у селі ніхто не знає більше від старого Думитращука. Хата його на горбочку під лісом, а гостям він радий – живе один, як палець і «зуким’єїси йому днину блавучіти». Балакуча Анничка спритно перелізла через перелаз і помахала рукою.
2
Полудневе сонце вже трохи всілося і на городах знову з’явилися люди.
— Боже помагай Вам! – привітався Павло до огрядної червонощокої гуцулки.
— Ой діковать, синку. Най тобі Бог помагає!
— А де тут, вуйночко, Думитращукова хата, бо мені вони всі такі однакові.
Молодиця засміялася і поправила трохи чорного волосся, промережаного сивими пасмами.
— Оннакі тий не оннакі. Федева хата ади, на горбику, а ти, певно тот скутеник, шо голова нагилив?
— Ні, не скутенник. Я в гості.
— Ага…, — махнула повагом головою молодиця й посміхнулася краєм губ. — Не
повірила.
Та і які ще можуть бути до Федя гості? Десь-не-десь якісь дівчатка приходять – казки переймають, а цей чоловік виглядає десь на 30-40 років.
— Хочу у вашого Федора казок навчитися, — ніби читаючи її думки сказав Павло.
— Вже – вже… Я так і подумала. А ти, синку, дес вчишси? – спитала з усмішкою хитра молодиця.
— «Відій не скутенник, відій по казки», — подумалапро себе.
— А в кого ти меш жити? – допитувалася молодиця.
— Та як прийме, то таки в Федора.
— Прийме, чьо не прийме, але він старий уже, вже не годен такого файного гостя чістувати. Іди до йкоїс молодиці – злагодит тобі всєчину. Подивитси за тобов. Та хоть би д’мині йди. У мене хата велика, є де спати. Меш жити, їк у Бога за дверьми.
— Дякую гарно, але я таки не є пишний гість.
— Ну дивиси, єк хочеш. Але ти такі надбігай. А я тобі гусліночки студеної дам, барабульок зріхтую. А їк попробуєш бриндзи цеї Николаїхи – такі на гет в неї лишишси», — сміялася балакуча молодиця. «Гостинні тут люди»,– подумалося Павлові. Й раптом захотілося залишитися. Назавжди.
… Звивиста стежечка привела під самий поріг старої дерев’яної хати. На призьбі сидів дід і перебирав квасолю.
— Добрий день, — живо озвався Павло. Дід підвів свою сиво-білу голову й подивився на гостя. Його малі сірі очі, здавалося, посміхалися.
— Доброго здоров’їчка.
— Як життя, вуйку Федоре?
— Ади так, коби не гирше. А ти д’мині, синку?
— Так, я до вас. Я не знаю, чи послухаєте ви мене. Хотів би вас просити.
— Ну гай, кажи борзенько. Тебе Василь Дроників прислав?
— Ні вуйку, не Василь. Я сам.
— Ій, лишиси цего. Я знаю, шо ви мені скутенників нашукуєте. Але я хоть старий, себе ші діздріти годен. А маржини нема, кутаня не маю.
— Я не скутенник, я до Вас за байками.
— А – а…, — лице старого проясніло, як небо після раптівки. ― Хочіш чути казку-небиличьку про газду ти й молодичку…, — здогадався старий.
— Котра файна казочка, то я ще й записати хочу, — посміхнувся Павло.
— Буде тобі без записування. Я тобі таке повістую, шо ти і без паперя запамнітаїш.
— А як не запам’ятаю?
— То я шє раз розкажу, — засміявся старий. – Ану лиш чікай тут, — сказав старий і поволі зайшов у низеньку, ніби намет, хатчину.
Вернувся з хлібом і квашеними огірками. Пішов ще раз – і виніс розкроєний будз і пляшку «нежурниці».
— Та не турбуйтеся ви наїдками, я не голодний, — відмовлявся Павло.
- Ій, лиши, єкі наїдки? Це так, кришку, аби ліпше байка йшла.
За столика правив широкий пень, за стільці – два ковбочки біля нього. Дід радо почав частувати свого гостя.
А коли зовсім стемніло, і коники в траві почали сюрчати забуті казочки, старий Федір почав і свою, а Павло слухав, підперши рукою трохи захмелілу голову.
3
Не пустив Федір Павла ні до якої Николаїхи – приймив у себе. А Павло таки став справжнім «скутенником» — рубав дрова, косив сіно, лагодив перелаз. Старий сидів собі на призьбі, спершись на палицю, і лиш посміхався самими вусами. А вечорами провадив казочки – про Чугайстра і файну Нявочку, про золоту сокиру й мальовану торбу. А сьогодні мудрий Федір уповість йому легенду про Ангела-вихователя. І то таки справді красива легенда. Старий присунувся до стола, поклав на стіл таріль з кришеним салом і полонинським будзом і почав оповідати:
«Коли мале дитинє ші в мами в чяриві, ші не вийшло на світ, воно має першого вихователя – свого Ангелика. Ангел учєт їго всего – єк шо зробити, їке зілє від чього помічне, єк на світі жити і з людьми справуватиси. А коли вже дитинє має родитиси, Ангел прикладає йому палец до губів і каже: «Тс-с. Ціхо.» І мале забуває все, чого навчив Ангел. І все житє воно їкби наново буде вчєтиси, аби нагадати науку Ангела. Бо їк не нагадає всего – Ангел видвернеси. І того скілько би не жив чоловік – ціле життє вчєтси. А дитинє си родит на світ з ямков над верхнов губов – це йому знак від Ангела, аби памнітав нашшо на світі жиє.»
Павло задумався. Бо справді людина все життя вчиться. І все життя знаходить для себе щось нове. І, напевно, для цього і живе.
4
Пробираючи на своєму шляху ліщинові зарості, Павло спускався до джерела. «Чуркала», — як кажуть місцеві. Згадав русяву молодичку, яку тоді прийняв за дівча. «Гарна така ґаздинька, чепурненька», -подумав про себе. Важко ій, напевно, самій.
Доходить до галявини, виглядає з-за ліщини і бачить Анничку, яка вмиває лице джерельною водою, потрохи зливаючи з горнятка на руки.
— Зізнайтеся, це ви мене тут чекали? – грайливо спитав.
Молодичка від несподіванки випустила банку з рук і вода розбіглася по грудях і по колінах.
— Ой Божічку. А я думаю: їкий нечистий з-за плечєй кричит. Єк ви мене напудили.
— А ви ще й полохлива, — сам не знаючи навіщо спитав Павло і почервонів по самі вуха.
Анничка те запримітила, бо лиш посміхнулася. Запала коротка мовчанка.
— А мене от дід за водою послав… – сказав трохи згодом.
— І за що він вас так незлюбив, шо аж за водов післав? – засміялася молодиця.
— Як то? Я ж йому допомагаю по господарству, а тут треба води принести.
— То це по воду посилают. А за водов усяку нечисть посилают. Коли збутиси хочют.
Зрозумівши, що сказав, він знову спалахнув темним рум’янцем, лише сірі очі заблищали. « Філолог називається!» — мовчки вилаяв себе.
Анниця побачила, що Павло ні в сих ні в тих і ладен провалитися, а тому перша заговорила:
— Ви їк квапитеси, то набирайте борші, а я відтак.
— Ні-ні, Аннусю, я зачекаю, а ви набирайте. Я посиджу в холодочку, відпочину.
— Ну дивітси, аби я вам не перескожєла. Але їк не квапитеся, хочіте кришку припочєти, то я наберу першя.
Вона підставила відро під дерев’яний жолобок і, доки натікає вода, стала шукати суниці. Коли нарвала повну жменю, піднесла Павлові:
— Покушійте, їкі добрі. Винні.
— Кому винні? – перепитав він, беручи по одній ягідці.
— Та не такі винні, не винуваті. Винні – то квасні по-нашому.
— А, ясно. Винні, як вино.
— О, так-так. Квасне вино – то добре.
— І винні суниці добрі.
— Їкі суниці?
— А ось ці що ми їмо.
— А, в нас на них так не кажуть.
— А як кажуть?
— Лісна єгода тий решта.
Коли Анничка подивилася на чуркало, то побачила, що відро вже давно повне і вода виливається через краї.
— Заговорилиси ми. Беру я відро та й біжу, — сказала Анничка. – А ви дес приходіт, а я такий добрий чай на травах заварю...
— Обов’язково прийду. А до чаю? – пожартував.
— До чаю шо душа забажає, — засміялася Анничка і зникла за ліщиновими гілками.
Павло набрав води і поніс відра вгору. Зупиняючись і віддихуючись за кожних пару метрів, він про себе дивувався: як в такий високий горб дід у свої 84 носить воду сам. Хай не двома відрами, але ж у горб.
Коли нарешті зайшов до хати – зустрівся зі знайомим смішком у дідових очах.
— Змучівси? Ой молоді-молоді, ничьо ви не годні. Уніс 2 видра, а такий прийшов, єкби тобов орали.
— Та не змучився я. Так, задихався трішки.
— Ага, я вижу, — сказав дід і знову засміявся кутиками добрих очей.
5
Ранкову нерозхмарену тишу розбудила-розтермосала трембіта. Жалібно, протяжно, як зранена вовчиця. З вікна Павло побачив, як 4 трембітарі на верху горба, біля самої церкви, порозвертали трембіти на всі 4 сторони світу, утворивши хрест. І засурмили-заголосили. То ховали старого Юрка Семенового. І направляли тоті трембіти високо-високо, ніби випускаючи з них душу покійного в самі руки Господа. Федір ще поночі вчора пішов до Юрка – той кликав чогось його. Як переказала Николаїха, «умерти не може сарака, доки гріх той проклятий душу єго корнєї». Видно вже дуже завнив перед Федором, якщо аж та провина йому вмерти не дає.
А вернувся Федір аж надвечір… Задуманий такий і, як здалося Павлові, «під мухою»… Не говорив ні слова, лиш сів коло вікна. А потім раптом промовив сам до себе:
— Ий, Катеринко-Катеринко, а де тепер твоя душя літає? Ци я колис перед вами випрошшєюси, єк Юрко передо мнов, ци так і здохну, єк стара кутюга?
— Вуйку Федоре… Яка Катерина? Ви ж Юрка поховали.
— Ий… Лиши, то я так, — махнув рукою старий і пішов до полиці.
Взяв дві стограмівки і пляшку.
— Ходи, професорю, казочку розкажу, — якось гірко засміявся старий і рукою вказав на лавицю біля стола.
Павло сидів і мовчки кліпав очима, навіть не сміючи нічого питати у розтривоженого діда.
А дід налив по самі вінця і сказав до Павла:
— Ну, давай, братчику, до дна, аби моєму товаришеві земля пером була.
— Товаришеві? Я чогось подумав, що це був ваш ворог найперший.
— Ой, Павличьку, аби-с добре знав: ниєкий вориг так тебе не пальне у плечі, єк кревний товариш. Аби ти собі добре знав.
— Він вас зрадив?
— Лиши, сараку, не рубай моє серце. Най з него кров не чюрит, а моя душя тий покійникова не мучітси.
Далі дід перехилив стограмівку і випив залпом, за ним і Павло.
Говорили до півночі. Ні про що наче і про все водночас: про життя і смерть, про совість і гординю, про злість і любов.
— Тримай свою любу́ тий думку дурну – єк буйного коня – в добрих ліцах. Бо єк урвеси, то і тобі, і другому всьо житє витолочєт. Знаєш, то такі не дурний сказав: «Думай, шо робиш, але і добре вибирай, шо думаєш...»
Павло здивувався, звідки старий знає ці слова філософа. Старий з гіркою усмішкою сказав:
— То моя паня мене навчила, Катеринка. Вона в мене всєчіно знала.
Більше нічого не питав Павло. А лиш підвів старого до ліжка, зняв з нього курушину і постоли і накрив ліжником, як дитину. Дід ще трохи воркотів щось геть нерозбірливе, а згодом і заснув.
А Павлові чогось не спалося – в хаті було душно, а саме повітря було дуже важке від запаху горілки, сушених грибів і пригорілої картоплі. Вийшов надвір. Там заспаний місяць оглядав маленьке село. А зорі моргали до ще не погаслих віконечок хат і щось їм нашіптували.
Сам не знаючи для чого Павло став спускатися до джерела. Але раптом біля копиці сіна він побачив маленький живий клубочок. Перебираючи крихітними лапками, песик ішов по стерні, але постійно спотикався і заривався мордочкою в колючу стерню. Маленький…
— Ох ти звір. Ти куди? – перегородив йому дорогу Павло, підставивши долоні човником.
Щенятко було настільки маленьке, що помістилося в його в долонях.
— Давай знайомитися: я – Павло, — сказав він, термосаючи праву лапку нового друга. – А ти?
Раптом за плечима почув погрозливе гарчання. По оскалу й готовності напасти в цю ж мить, Павло зрозумів, що це – мати щенятка.
— Тихо-тихо… Хороша собачка… Каштанка… Мушка… Джеррі… Тихо-тихо...
Обережними кроками почав відступати назад, а далі набрався сміливості й побіг що є сили. Добіг до незнайомого перелазу, спробував перескочити. Ой лихо! Підозрілий тріск тканини дав знати, що він порвав штани. Сяк-так перестрибнув, добіг до ґанку і став гамселити у двері:
— Допоможіть! До-по-мо-жіть! Відкрийте!
Коли ввімкнулося світло і почулися кроки, він раптом зрозумів, що собака йому більше не загрожує і рятувати нема від чого: ця Муха чи як її там мирно попрямувала назад до свого потомства. Але було запізно: почулося сонне буркотіння ґаздині й двері відчинила… Анничка.
6
Анничка не повірила своїм очам: перед нею стояв п’яний, по вуха в болоті, в порваних штанах Павло, який вже не тільки не кричав, а і не в’язав двох слів. Єдине, що він пробелькотів, це що «там… вовчиця отака», і з його рухів виходило, що вона ледь не рівна з ним зростом. Анничка завела його в хату, заварила м’ятний чай. Потім внесла штани і простягнула:
— Переберіться, бо ваші гет пирвані.
— Де? – Павло згадав, що таки справді порвав штани. Відчув, що знову такий червоний, що лиш очима світить.
— Ади гезди, — вона показала йому на вирваний клопоть тканини.
— А це ваші штани?
Вона засміялася і поклала штани біля Павла.
— Це мого Михайла покійного. Ану дивітси, їкраз на вас. Вбирайтиси борші тий пийте гербату. Я вас колись безпечила, шо файним чаєм напою.
— І до чаю, що душа забажає. – Випалив Павло і раптом притиснув Анничку до себе. Молодиця густо почервоніла і тут-таки випручалася:
— Павле, я вижу, шо ви випивші. Але майте розум...
— Анничко. Аннусю, я не хотів...
— Ну і файно, — легенько усміхнулася ґаздиня і вийшла у сіни. За хвилинку її голова показалася з дверей.
— Павле, перебирайтиси, чого вичікуєте?
— Тепер?
— Ну а коли? Я вийшла в хороми, тажи не мете перебиратиси при мині...
Через деякий час, коли Павло уже переодягся, Анничка принесла накроєний завиванець.
— З афинами? – з усмішкою перепитав Павло.
— З чісником! – весело відрізала молодичка і поставила тарілку на стіл.
Чай був гарячим і духмяним, маленька кімнатка здавалася затишним гніздечком, а красива молодичка – щебетливою пташечкою.
Павло подивився на годинник – пів на п’яту.
— Піду я, напевне, Аню. А то що про вас сусіди говорити будуть, як я рано звідси вийду?
— Най говорют скілько хочют. Їке би я мала лице людину з хати серед ночі випровадити? А їк «колідники» перестрінут тай роздерут?
— Які колядники вліті? Як «роздеруть»?
— А ви не знаєте. То в нас на вовків, не проти ночі сказано, так говорют.
— А-а.., — засміявся Павло. А хіба тут є вовки?
— А ви від котрої вовчиці такої високої лишень шо тікали? – засміялася. Павло посміхнувся і винувато загнув голову.
— І сам не знаю, що то за звір такий.
— І я хотіла би знати, де то такі великі вовки є, вищі за телє...
Сміялися обоє. І Павло був подумки вдячний тій лютій псині, що загнала його аж в саму хату Аннички.
7
— Прийшов-ис, скутеннику? Дес файно здибанкував, шо аж споднями помінєвси, — сиві очі знову сміялися, навіть не нагадуючи вчорашнього Федора.
— Та то я порвав на перелазі. Ходив звечора на прогулянку та й...
— Лиши, хлопче, я в твоїх роках на такі самі спацєри ходив.
— З Катеринкою? – мимоволі випалив Павло
Десь пропали смішинки з дідових очей і захмарилися ті очі сивими насупленими бровами.
— Я тебе не допитую, в котрої ти свої гачі лишив, і ти не допитуй мене за мої молодиці!
Старі двері гримнули і розсерджено заскрипіли, сердитим було і дідове човгання по присохлій траві… Не знати на що і розгнівався Федір – цілий день лиш мовчав і сопів, як сире поліно. Не озивався і Павло. А доки старий щось робив у дровнику, накраяв бриндзи та квашених огірків, замішав кулешу (Федорова наука) і поставив наливочку.
— Пиддобрюєшси, лайдаку такий? – вже зовсім не сердито сказав Федір, закриваючи за собою двері.
— Мирову гину з вами випити, бо бігме шо не пасує нам гніватиси! – засвітився в привітній посмішці Павло.
— О-га, братччику, та ти вже гет гуцулом зробивси. І заговорив по нашому.
І дідо присунувся до столу, прикликав рукою і «скутенника». Свічка тріскотіла – посварювалася, а згодом і всілася: й собі стала наслухати тої вечірньої бесіди.
Ротоплене від криги розуму серце випустило на світ задушевну бесіду й два чоловіки сиділи, обнявшись, гей рідні брати і говорили. А свічка лиш слухала і вже зовсім не сердилася, що знов понакладали коло неї порції.
— Знаєте, діду, а я вам заздрю. Ви, гуцули – народ дивний такий. Якісь і веселі, й строгі, я так не вмію.
— А ти навчєвси за мамину спидницу триматиси? –посміхався дід і плескав Павла по плечу.
— Не мав коли навчитися. В притулку виріс. Мама молодою померла, тата й зовсім не знаю. Ви, певно, вже видите, який я – простак.
— Їкас оса добре потрафила виддатиси, -відгадував дід.
З почутого Павло зрозумів приблизно третину й нетверезе вухо пропустило далі.
— Я не скажу, що не любив її. Ну, жінку свою. Чи погано мені жилося. Але знаєте, діду, я для неї завжди був Равлик-Павлик, а вона з самого початку для мене – Інесса. Згоріла на роботі. Буквально: велика пожежа, її не встигли врятувати. Знаєте, важко мені без неї ці 5 років, хоч і дотепер не знаю, чи любив.
— Гуцул такого не розуміє: « Я не кажу, шо не любив». Ти або ніц не любиш, або від люби тої сам не пам’їтаїшси. А то ваша люба, молоді, пловіє, єк мокре поліно – і вогню нема, і дихати не дає.
— Ви, напевно, ту Катеринку любили.
Старий спочатку змінився на лиці, ніби від міцної горілки, а потім загнув голову і почав розповідати:
— Був я, Павлику, одовец. У бутині робив. Хлопчюр за мнов бігав – малий мій. У нас коник заслаб, Бервінчик, малий побіг д’мині в ліс тото сказати. Ти… й… розтисла башта. Воробчик мій, Павлик малий.
— Яка башта?
— Смерека так називаїси. Упала на дитинє мені. Ти й не стало мого опришка, Павличька мого. Ий Божичьку світий. Таке було миле, а таке потрімне…
Забанував тогди я моцно. Не одна ласиця увихаласи – то бриндзи принесе, то полиг громадити помогаї. Аби лиш ґаздівство запосісти. А поза очі казали, шо такий став файний, єк пугачь. А мені таких кутаниць не кончє. А йкос приїхали суда з міста на вакації. Там я на паню одну придививси. Оце і була моя Катеринка. Голубка моя. І не спамнітавси, єк вистоював з нев коло Міхєлового перелазу, а потому плечєма двері ховав ти й не пускав свою паню на спанє.
Вір-не-вір, але ми таки списалиси і виддаласи Катеринка за простого гуцула, а почерез чєс і дитинє найшлоси.
— І почали ви ґаздувати.
— Ти, сараку, малим казок перечітавси або тепер-о моїх перслухавси, -якось гірко посміхнувся старий.
— Ви ж самі кажете, що… Чи як?
— Товариш мій кревний, Юрко Семенів, зачєв за моєв панев зазирати. І аж передчєри мені вповів перед смертев таке, шо і не знав я. Пидсокотив раз, шо мене в хаті не було, та до неї:
« Так і так, молодице, або ти любишси зи мнов і ціхо, або я твому Федусеви кажу, шо ти курва, а Місьо з Митром за флєшку любу брехню складут. Ну а твій має дурну натуру – уб’є зразу, аби-с знала.»
Вже д’вечіру не було в мене ні молодиці, ні дитинєти – втекла у місто, бо цес добре її перепудив.
Шукав її де лиш міг. А відтак на ту товаришку натрафив, шо з нев перший раз віддихати приїхала. Сказала… Шо мої Катеринки вже рік нема. «Софія» забрала. А дитинє де – то лиш Біг світий знає.
Павло перебирав у голові, яка то Софія вкоротила віку Катерині, але захмелілі думки сонно кружляли і гуділи нерозбірливо. Федір з Павлом ще довго сиділи, голосно співали коломийки на два голоси – може би ніч пустилася в танець та й прогнала сумні гадки. Але ніч на тото не приставала, а лиш погасила свічку та й повкладала їх спати.
8
А ранок видзвонює коломийки тронками, та й пастухове «Гей-гей!» туди уплітає. Босі ноги по студеній росі вже і самі «гуцулки» би йшли, та ще такого красного ранку. Павло спускався до чуркала, вичікував там свою гуцулочку, але вона не приходила. Сокотив-сокотив, а потім поніс повні відра до Анниччиної хати.
Молодичка схилилася під плечистою яблунькою і зривала у фартушок стиглі «паперівки». Вона добре бачила, що іде Павло, але обернулася в іншу сторону і чекала, аби він заговорив перший.
— Боже помагай вам, файна ґаздинько!
— Діковать за слово добре, красний ґаздо!
— А вам не треба води? Ви щось давно по воду не ходили.
— Не треба, несіть назад.
— Та ви не знаєте, яка це вода! А’чуйте, яка холодна! – Павло набрав повні пригорщі води і бризнув на молодицю. В її очах забігали вогники, їй захотілося кинути в нього щонайбільшим яблуком. Але всі поперівки вона вже й так порозсипала, а тому хитро посміхнулася і підійшла ближче.
— Павле, а то не ви загубили?
— Де? Що? – почав крутитися і оглядатися. Спритна молодичка вхопила відро і вилила на Павла.
— Добре кажете, Павле, люксична водичка! – засміялася задоволено.
А Павло довго не думав і вилив на неї те відро, що залишилося.
Павло знов сидів у великій чепурній кімнаті, Анничка вже вдруге виносила йому чоловікову одежу. І він, як і тоді, шукав, як би обійняти та притиснути до себе файну молодицю, а вона не дуже й виривалася…
А потім стукала сусідка – кортіло їй видіти, які то гості приходять так рано, але, напевне, сусідці доведеться прийти десь пізніше, бо ніхто не озивається.
Лиш стара смерека під вікном шелестить, ангелам щось переказує, а вони слухають уважно і в свої книги записують імена ще двох грішників. А Павло з Анничкою ще й не знають про те, бо на землі таких книг ніхто не читає. Та і не до читання ім тепер...
А ввечері на конях їхали. Викутала молодичка чорнобривого Сокола і сивеньку Чічку. Потім у плесі купалися. Але й водичка. Застрибнеш в неї – а з тебе зсередини стукає твоє справжнє «я», і крила виростають, і жити ой як хочеться. А ці двоє кидають одне одного у воду, та лише бризки навкруги розкидають. Дерева струшують з себе ті краплини, та все посміхаються.
Назад ішли пішки, коней могли і не вести – ті знали дорогу самі. І не заходили до хати – жартівниця-нічка пускати не хотіла. Анничка почула якийсь шелест, виглянула за хату:
— Ой! Йой! Павлику! Там… Там «софія»! Ій, яка велика!
— Яка Софія?
Павло побачив порубану змію.
— Анничко, її хтось порізав, вона тебе не вкусить… Чекай… Софія? У вас так змій називають?
— Тихо, не кажи так на неї, щезла би...
Уривками напливали думки: паня з міста… Катеринка… Його маму теж звали Катя, померла від укусу гадюки, тато і мама познайомилися в горах. Тата звати Федір… Не може бути!
— Анничко… Аннусю… я тата знайшов! Хоч і не тоді, коли всі люди. Анночко… Він такий, знаєш… Строгий, але мудрий… І де я був раніше?
Молодичка кліпала великими очима й справді не знала, що сказати.
— Павлику. Може в хату зайдемо?
А він її похапцем чмокнув у щоку і побіг додому. Справді додому, до свого тата...
9
З хати війнуло чимось незвичним. То був не запах, щось інше.
А старий не сновигав по хаті, не гладив кота, не мугикав співанок. Лежав під двома ліжниками, а сам як сухарик – лиш очі блищать:
— Павлику, де-с ходив, я вже тебе віжідавси. Гинув учєра з тобов настоїнки випити. Казочку би ті вповів.Казку-небеличку про ґазду ти й молодичку.
— Вип’ємо, вип’ємо вашої настойки. Але я з вами щось говорити хочу.
— А що зі мнов говорити? Я вже, синку, свої казочки відказав. Фертик мені тий казочкам моїм. Але Павло ніби його не чув:
— Послухайте мене: Катерина Дзіковська — моя мама.
Погляд старого різко піднявся і став ловити кожне наступне сказане слово:
— А я – Голуб Павло Федорович, а ви мій...
— Голубе ти мій, Голубе, — дві великі сльози скотилися по сухих і запалих щоках, а в Павла в горлі теж щось ніби стало впоперек і не дало говорити. Першим озвався Федір:
— Ти хоть не банував за дєдим?
— Хотів бачити, але не сердився, бо таки справді не мав чого.
Старий підвівся, сів на постелі, поклав руку на широке синове плече:
— А я тебе втуманив, шо вже казку не скажу. Вповім тобі одну, а ти вже закімуй її.
— Добре, закімую.
— Був собі один бідний гуцул. І мав він дуже сварливу чілідину. Ну тий пишов він йкос у ліс почімхати смеречєня. Тий найшов гроші. А на тих грошах «софія» сиділа тий заговорила д’нему:
— Дивиси, лиш не кажи жінці, відки-с багатим зробивси, бо умреш видразу.
Ну тий гуцул і пристав на то. Але жінка все їго дзьобає: чьо вин такий радий ходит, видко шо йкус любку найшов або шос пусте задумав. Ну він їй і признавси.
— Ну всьо, — каже та «софія», — Сам винен. Завтра я прийду по тебе.
Ходит чоловік коло хати ну вже такий смутний, шо аж. Але спацірує перідхатами когут. Тий питає, шо їго ґазда попацив. Ну чоловік і розказав.
— Але ти дурний! – каже кугут.
— Та чьо вере?
— Таже я маю 15 курок і ні одій правду не кажу, а у тебе одна і тій ти розляпав шо знав.
Отако, Павлику, жінку слухай, а свій розум май. Бо файні очька замолоду, а потому гострий єзичьок. Але ця твоя Аниця, ничьо не кажу, файна молодичка, потрімна.
Павло вмить спалахнув і здивовано поглянув на старого, а Федорові очі відповіли:
«А видиш, я вже всьо знаю». І сміялися так по доброму.
Довго вели бесіду, ніяк не могли наговоритися.
— Павлику, Павличьку мій. Ану скажи ти мені. Я відиу таки не гет злий дєдя. Ади їких файних Павликів мені Біг дарував. Самі Павлики. Той мій первісток так само Павлом був. Самі Павлики…
Павло посміхався, гладячи своїм поглядом татове лице, а потім сказав:
— Ви це, дєдику, лишіть. Я ще маю не одну байку від вас переймити. Сорок років ми розминалися на цьому світі, а тепер вже не розминемося, ой ні.
А старий Федір, спираючи кволий віддих, хитро сміявся очима та й вусами:
«А може би це ші трохи пожити, га, Павлику?»
Довго вдивлявся в свого Павлика, дослухався до його бесіди, а серце йому пояснювало: «Оці сірі очі – то таки твої, та і сміється так само. Ну а вдача Катеринчина. Та і голосом – гирішний дєдя».
Стара смерека поволі нашіптувала свої примівки, аби від Федора слабість геть тікала, ну а двоє чоловіків вели бесіду то голосами, то очима, то серцями.
А хата, мов колиска, вихитувала їхню радість і горам показувала: «Ади, якого Павла собі має старий Думитращуків. Такого і в казці не прочитаєш».
А Павло не міг налюбуватися дєдим та й дєдивою радістю. Ще ніколи ці очі так не блищали, ще ніколи щастям так не світилися.
Вечір схилився над хатою та й наслухав їх бесіди. А смерека посміхалася і тихо шепотіла: «Чого лише не буває на білому світі. Чого лише не буває...»
0 коментарів