Вероніка

Тріскотить ватра, нагрівається від неї холодний вечір. Іскри скачуть – котра вище – а вечір лиш тішиться. Терпко запахли поліна, солонувато – сивий дим. Анна зловила долонею пучок трави, одночасно затримуючи в думці приємний спогад. Гаркотів здалеку грім, зливою грозився, вечір впивався м’ятою, місяць поморгував, а ватра потріскувала.
-         Хтось пробував уже купатися цього року? – питався один цікавий голос.
-         Я пробував, холодно… — мляво другий відповідав, та розмова не йшла.
Анна розглядала дивну квітку, що попалася їй в жмут разом з травою. Синя така, тендітна квітка. Мала, а красива..
-         Ти казала, Олю, що на травах знаєшся… От що це за квітка така, ти не знаєш часом? – Анна не переставала дивуватися тому, як тонко могли сплестися кольори в малій квітці.
-         Дай ближче подивитися… А, так це вероніка дібровна… Гарна, правда?
Анну враз перенизав струм і вона ще довго спантеличено вглядалася в ніби звичайну квітку.
-         Як … Вероніка? І тут… Не може бути…
-         Ти чого, дурненька… То ж квітка звичайна, чого ти?
-         Я … я зараз прийду…
Ходила всю ніч понад воду, хлипала, за траву ловилася і від спогадів своїх якнайдалі сховатися хотіла, ну а жорстока думка-спогад не переставала, малювала далі… Сивий спогад завдав собі Анну на плече та і відніс у минуле, а вона стояла посеред нього та перелякано розглядалася.

-         Ти тут? – Оля відхилила траву і обняла Аню за плечі.
-         Як бачиш…
-         Ну чого ти..
-         Та… нічого не забувається, певно.
-         А хотіла би?
-         Ну… Так легше. Бо є такі спогади, з якими важко жити.
-         То забудь.
-         Забуваю, роками не згадую, а потім проста квітка тобі візьме і все пригадає… Доки це все?
-         Квітка вероніка… Вона тобі нагадала дівчину з таким самим ім’ям?
-         Що тут ворожити…

… В шибку стукає гілка.. Стук та й стук… Анна закуталася якнайтепліше і водила поглядом за малим жучком, який звідкись взявся такої пори на холодному підвіконню. Темний жучок, здалеку здається ніби бородатий. Смішний. Спробувала поборотися з ним листочком – а жук вперся лапками і не рухається. Це ж треба, який – з характером. Сьогодні мама не прийде – певно в тітки ночує. Хоч би Оля повернула, бо в порожній хаті аж думка губиться.
-         Ти не спиш, цокотушко, — двері відчинилися, а в них показалася кучерява Олина голова.
-         Заснеш тут, — Анна посміхалася краєчком губ і дивилася десь зовсім далеко, аж поза вікно.
-         Розказуй.
-         Що тобі розказати, — не відводила погляду від вікна.
-         Про квітку ту. Що пригадала? Я ж бачу, як розтривожив тебе простий пучок трави…
-         Та не простий він.
-         Ти так на травах знаєшся?
-         Все ти розумієш.
-         І хто вона?
-         Сестра.
-         А мучишся чого?
-         Бо не впустила… Зведені ми сестри.
-         Нерідних сестер не буває, і ти це знаєш. Ти не захотіла її бачити, так?
-         Дуже хотіла. Коли малою була. І мама казала, що ми не винні в тому, що в них з татом не склалося… ну, одним словом… Я не змогла. Вона схожа на мене, та зовсім трохи. Побачила її – і злякалася. Я все думала, що це через неї я без тата росла. Хоч вона навіть не підозрювала про те, що я десь є. Ось така я, напівлегальна сестра і дочка.
-         А такі бувають?
-         Сама не знаю. Я тепер розумію, чому коли затиснуть проблеми я так хочу померти – я ще не до кінця розумію, для чого я тут. Дотепер здається, що помилково. Це боляче, правда…
-         Ви бачилися…
-         Бачилися. Вона мене якось знайшла – може, її мама розповіла. Її звати … та ти і так здогадуєшся, як її звати. Вероніка прийшла до мене не тоді і геть не туди…. Не хотіла я це пригадувати, Олю, не хотіла. Я і не знала, що квітка така є…

Лікарняної фіранки несміливо торкався вітер. Хиталися від того білі квітки на підвіконнику, сонце пригасало   і близилося до заходу, в кімнаті ставало тихо і по-вечірньому добре.
-         Добрий вечір, Аню, як почуваєтеся?
-         Жива, — посміхнулася обезсилено.
-         Тут гості до вас…
-         Мої щойно пішли, не думаю, що то до мене.
-         То журналістка, вона пише про зараження крові, то й попросила в мене дозволу поговорити з вами.
-         А… Ясно. Ну тоді не маю нічого проти.
-         Тетяно, можете зайти, — медсестра привітно посміхнулася і вийшла, прикривши за собою двері.
Коли Тетяна зайшла до кімнати, Анна чогось вся наїжачилася і з усіх сил намагалася пригадати, де раніше бачила рудоволосе дівча. А та стояла і посміхалася, ніяких питань не задавала, тобто на журналістку була зовсім несхожа.
-         Можна, я присяду?
-         Пробуйте.
Привітна широка посмішка гості дратувала і збивала з пантелику. Дивна якась ця журналістка.
-         Ви – Анна, правильно?
-         Так, я Анна. А ви Тетяна…
-         Ні, Вероніка.
-         Дуже добре… А медсестрі сказали зовсім інше.
-         Я боялася розповісти про причину візиту… Я тут вам яблука принесла…
-         Я не люблю яблука.
-         Ну… не знала.
-         Чого вам треба і хто ви?
-         Я ваша сестра. По батькові.
Несподіванка струсонула серцем і затьмарила погляд. Анна підвелася і вдивлялася в гостю. Та продовжувала:
-         Мені мама про вас розповіла. Нашого тата нема давно, він колись пробував мені про вас розказати. Та він сам не знав, де ви… Я схожа на нього. Подивитеся на мене, і зрозумієте, яким він був, я – викапаний батько, — дівчина привітно посміхалася і з усіх сил намагалася своєю балакучістю уникнути тої силуваної, надсадної розмови, яка чомусь так нелегко давалася обом.
Анну сердила її солодкава привітність і та самовпевненість, що Вероніка – «викапаний батько», вона ніби зайвий раз цим доводила свої права на нього. А що тата давно немає – і без сестри знала. Вона тоді на стіни дерлася від болю, а це чудо кучеряве зараз так легко про все говорить.
-         А ви на нашого тата зовсім не схожі. Ви інша, та мені всерівно цікаво бачити вас.
Тепер Анну злість скубла ще більше – як це вона на власного батька не схожа?
-         Яка це – інша?
-         Ну батько наш був такий життєрадісний. Завжди посміхався, а ви серйозна. Але люди різні бувають. Я розумію…
-         Вам пора.
-         Але… Ми ж сестри…
-         Я так не думаю. В вас є родина?
-         Нас троє – я, моя донечка і бабуся. І ми з радістю приймемо вас.
-         Я здається, вже сказала все, що думаю про це.
-         Але ж..
Анна закрила голову подушкою і відвернулася до стіни.

Оля і Анна по одному розбирали кручені рогалики, доливали чаю. Зараз про це говорити набагато спокійніше – чи то з роками вицвіло, чи то… Розуміє вона все.
-         Ти ж тепер сама її не знайдеш, Аню. Ти ж не любиш виглядати слабшою.
-         Знаю. Того й совісно.
-         І що з тобою такою впертою робити, га, Олексючко?
-         Розумна знайшлася, — засміялася тихо.
-         Буду я тепер прикидатися журналісткою, в розвідку піду. А там щось придумаємо.
-         А в тебе, як завжди, все під контролем…
-         Сумнівалася?

Двері відчинила веснянкувата малеча років семи. Уважно розглядала гостю, надкушувала потрохи бублик.
-         Ти сама дома?
-         Ні-а… Котик Арнольд ще є… Миць-миць…
-         Ні, Арнольда не треба. Маму поклич або когось зі старших.
-         Маму Боженька забрала, а бабка пішла в магазин.
Ольга ще раз пильно подивилася на малу, ніби в тумані потяглася до телефону:
-         Анют, приїдь сама… Тут таке…

Короткими записками Анна пояснювала глухій бабусі, що вона – ще одна її внучка, Миколина дочка. Жінка спочатку придивлялася, потім перечитувала ще раз, а тоді мовчки обняла дівчину і тихо заплакала.
-         Нема нашого Миколи, і Ніки, дитинко, рік як нема. Напали якісь під вечір, вона сама додому верталася. Та й отаке. А мале це за мною бігає та й так і крутимося. Вже шостий рочок, з вересня в перший клас.
-         Як звати?
-         Анюта.
-         А мене – майже так само – Анною, — передала бабці папірець.
-         Я знала за тебе. І що ти Анничка. Тебе Ніка шукала, раз вона мені виговорилася. А відтак казала, що не знайшла тебе. Але я собі знала, що знайшла, того й така смутна – якщо ти в наш рід вдалася, то, певно, гонорова маєш бути.
-         А вас як звати, бабко? – рідне слово враз обпекло, хоч і написане, а не вимовлене.
-         А я Василина. Анничко, а ходи зі мною в сад – в мене він великий і старий. Нечищений, правда, давно, все збираюся сусідові сказати.
А під крислатою грушкою мала Анютка гралася з великим псом – обнімала за шию, термосала. «Боб, ну покатай..!» — упрошувала кудлатого, але той не поспішав погоджуватися.
-         Тілько ще цьому малому добре, поки нічо не розуміє…
-         Я її не лишу, — сказала Аня майже пошепки, а бабка, хоч і не чула, зрозуміла все.
-         Аня, Аня, ти моя сестричка, скажи?
-         Сестричка… Чудо ти.