Що лиш не присниться...

«Поле — порожнє, ніби зсередини я — і краю в ньому немає, ідеш і губишся. Не спинить ніхто — впливай, вбігай своїми схлипуваннями, тікай, ніби в обійми когось мудрого і набагато старшого — тікай.
Поле — так сіро і сиро — а натягнене павутиння — чи то нитки — Бог його святий знає — обплутали тебе, і ти, неначе позаторішнє листя, у тих от тенетах сіпаєшся.
— На тобі ножниці, дівчино Божа — розрубай і звільнися — в цьому полі так багато вітру. ним би тобі лиш бігати і лице вітрові тому підставляти. Розрубай раз — і підеш далі, вже не падатимеш. На тобі ножниці..
-Заплутана, як павутиною скута, нитки-спогади ріжуть руки від кожного поруху,  ні кроку, ні руху, на місці топчуся, наче проклята, кимось загублена .
Молюся Богу, просячи волі, сльозами ті нитки топлю, вимочую,  шукаю очима в перехожих помочі, то криком, то шепотом – ніхто не чує.
Ножниці  вижу – та не дотянуся, щось сильне й страшне мене обмотує, збираю себе по кусках  силою волі, ніхто окрім мене – не допоможе.


— А наперед тебе промінь світла, в саму душу дивиться. Вистригає-вискубує з під самого серця ті нитки —  байка, що по живому, але тепер звільнишся. А ти стоїш і дивишся на ножниці, і думаєш, що у них вся сила, вони тебе мають звільнити — важишся і не важишся на то. А сила в тобі, дівчинко, сила — в тобі.
І ти ідеш полем, переступаєш через обрубані нитки, стрепіхаті і зовсім уже не міцні... Під самими ногами трава в паростках пульсує, а отам он брунькується дерево. Провесінь.… Провесінь і року твого, і життя. Ідеш, і несеш через поле великі, „кланцаті“ ножниці, і все боїшся ними черкнути по нитках, котрі вже давно обрубані. Дихай, дівчи, дихай, вільна вже ти.

         Стою серед світу, тай небом милуюси, вдихаю волю, й тихо сміюси. Квіти цілую, до дуба тулюси,  свою душу – промінням грію.  Ножниці я збережу від напасного, сховаю під серцем, думками закутаю, як треба буде – віддам для помочи, нитки чужі рубати будуть.
 Я ж бо вільна, щаслива, віднайдена, разом з землею, росту-відроджуюсь.  
Не вижу минулого, лиш радості повна, але науку ту – повік не забуду...
 Автори тексту — Ольга ГОРДІЙЧУК та Іванна СТЕФ'ЮК, 
Фотохудожник — Руслан ТРАЧ,
Модель — Ольга ГОРДІЙЧУК