Купіль
І вітром не вистудиш, та і не розвієш, а за потемками не сховаєш, за водою не пустиш, у вогні не спалиш – ніде не дінешся, дівчино. Коли пристигає вечір, коли сонце на заході ватру накладає і ближче підсісти кличе, ти йдеш… Заходиш у ліс, ніби в саму душу світу, збираєш в долоню вечорове сонце, а воно поблиском по руці перебігає – грається… Серед шелесту, а чи шепоту трави голос інший якийсь чуєш – сідаєш, дослухаєшся, але той шепіт не відкривається тобі – чий – ховається, чи що… А ти наслухаєш, хоча настільки тихо навкруги, що навіть думка власна здається заголосною. Тільки серце твоє – стук та стук – у світ того голосу проситься, обзивається до нього, тільки гілка сухувата – трісь – надломиться і повітрям просвітленим перелетить, а пташина пістрява крилом зеленаву галузку зачепить і випурхне з лісу, а ти сидиш і милуєшся лісом, а він, давній – тобою, хоч і мовчить.
Тиша колише, тиша думку твою виколисує, і тепер ти вже знаєш, куди з цього лісу йти і що там далі, за галявиною… Колись було простіше – сідала татові в коліна і казала: «А намалюй мені казку», і тато малював, а ти носилася з тим малюнком ще довго-довго і собі знала, що ота принцеса – то ти, а королева – звісно, що мама. Потім складніше – ніби й доросла, а вони кажуть – дитина. Для чогось мучила ромашки впертим «любить-не любить», і батьки ну нічого в твоєму такому самостійному житті не розуміли, та і друзі то йшли, то залишалися… А зараз – одна: з радістю би слухала ті мамині-татові настанови, і може й не перечила би навіть, тільки би… було від кого. І чомусь боїшся слова «дружба», багато чого тепер у цьому світі боїшся, та і ромашчине – любить чи ні – тебе хвилює не особливо… Са-ма… І навкруги – ліс і тиша. Це справжнє. І голос той, що чується з-за другого-третього дерева – може, просто настільки самотньо, що, здається, і ліс говорить… Хоч він..
Тато, поки була малою, приводив у ліс за руку – пробирав зарості, навіть папоротям не дозволяв дорогу заступати, і випускав – ти гуляла собі поляною, гналася за жовтим метеликом, плела віночок, а тато доти шукав гриби. Придивлялася до строкатого дятла – тобі тоді здавалося, що в нього на голові шапка, а дятел і не зважав на тебе – стук собі та й стук.
Коли мама питала, що доброго в лісі бачили – тато розказував, що повід ріки ялиці нові посадили, а ти підносила жменьку суниць – тобі, мам, сама збирала…
Одного разу втекла у ліс – бабка насварила, то ти й побігла, сама добре не розуміючи куди… І було тобі чогось зовсім не страшно від того, що ти сама-саміська в нічному лісі – може того, що ліс тобі цей рідним давно став, а може того, що повітря тої ночі зірками дихало, і було так світло-світло. Як з-за білої днини. А потім побачила молодичку – там, в долині, де стежка виходить до потоку – та жіночка набирала повні пригорщі води і вмивала лице. А потім піднялася другою стежкою догори – і так тобі, малій, було цікаво, хто то в ліс прийшов такої пори… А потім за тобою мама прийшла, трохи сварила, а трохи плакала. А ти мовчала та на стежку оглядалася. А з-за куща тоді вискочив заєць і перебіг десь ще в глибші хащі. Тобі стало страшно і ти обняла маму, притулилася близько-близько, а мама зовсім несердито вже тобі приповідала: «Ах ти моя шкодо…».
Приходила в цей ліс і старшою, тоді вже не боялася зайця за корчем, хоча серце стукало-тріпотіло, зовсім як заєць той. І було щось таке чудесне в звичайному доторкові руки, і вінок з трави зовсім інакше плівся як той, кульбабковий. Проговорили тоді до півгодини – а до ранку від тої розмови не спалося – якесь солодкувате, лоскітливе таке відчуття водило думками, і ти дивилася в небо – стояла перед ніччю – закохана і простоволоса – і зовсім-зовсім спати не хотіла…
Вогка колода зганяє з себе – простудишся, нерозумна, а ти і далі собі сидиш – байдуже якось. Старий дуб скочує прохолодні краплі – так достигає нічна роса. Одна за другою зірки серед темряви зблиснули, за такої вітряної погоди вдивляєшся в них якось зовсім не так.
- Не страшно самій? – з-за плечей невідомий і трохи сипкий голос пробрав до кісточок.
Мовчиш, вслухаєшся, — але голос також затих. Оглянулася – сивий дід стоїть, бере з долоні по одній ожині, неквапно ковтає. Простягає тобі, але ти боїшся поворухнутися – просто стоїш.
- Не страшно, питаю, в лісі? Ніч надворі, дівчино.
- Страшно.
- Мене злякалася? Ну вибачай тоді – я зараз піду собі, як прийшов.
- Звідки прийшли?
- А нащо тобі то знати… Твоя справа – з лісу вийти і додому чимшвидше добратися.
- Може.
- То ідеш?
- Ні.
- А чого вичікуєш?
- Тут… легко.
- А чого в житті тяжко?
- Бо там люди є.
- А чого ж ти впускаєш у своє життя не тих? Душа – не ліс, всі не помістяться.
- А як маю не пускати?
- Ліс хащами захищається, десь і колючкою, ліс перед кожним не відкриється і стежкою не простелеться. Свого він і сонцем пригріє серед галявини просторої, і в тіні прихистить, і ягоду соковиту на долоню покладе – спробуй, ожина вже соком наливається, якраз – а для чужого буде лиш корчами і деревами, а більше нічого.
- Немає своїх… У лісі ж також дерева вирубують, буває таке? Або вітер раптом валить ще зовсім молоду і здорову ялицю…
- Ліс не зразу, але відживає – другим деревом, зовсім молодим. Воно інше виростає, не таке, але виростає. Заростають травою рани-пні, і до найсухішої трухлявини притулиться гриб – і вже якось живіше. В житті так само може бути. Кожен сам садівник свого лісу, дівчинино, кожен сам. Ну ти будеш ожинки брати? Кому я тримаю?
- Дякую…
- Іди додому, іди собі… Я знаю, що тут добре, але приведи в порядок життя – аби там так само добре було, як серед природи, де все обладнали давно і замість тебе.
«І прости провини їх вільні і невільні чи то в слові, чи в ділі, чи помислі лихому…» Я не знаю, зовсім не знаю, як тобі там, по той бік, але чомусь мені здається, що так ти до мене ближчий – тепер ти мене постійно бачиш, і ведеш по житті, аби не перечепилася об сумніви і не впала в безвихідь – мале ж, що з мене взяти… Свічка вимивається воском. Виполікує потрохи жаль, крізь маленьку шибку під самим верхом дерев’яної церкви пробирається світло, а знадвору пахне сосною, а зсередини – деревиною і топленим воском. Легко – недільного ранку душа плюскочеться у купелі молитви і їй від того так добре, так, ніби її вчора привели на світ…
- Ти знову прийшла. І знов – серед ночі, — і зовсім не сипкий голос цього чоловіка, він просто тихо говорить, може навіть і шепче…
- І ви також тут. Живете недалеко від лісу?
- Я прийшов сюди, як і ти. Тебе вчу, а сам жити там не вмію.
- Де – там?
- Де земля будинками заростає. І де зараз немає чим дихати – ні людям, ні деревам.
- Що вам найважче?
- Коли дивляться, але не бачать. Порожніми очима. А рідні наче люди – ніби й родина. А чужі. Буває так, дівчино.
- А мені – пустота. Коли тих, кого люблю, по одному забирають.
- Не вмієш відпускати?
- Не вмію – ні в інший світ, ні до інших людей. Коли люблю – то простягаю руку, тримаюся, і коли людина йде – рвучко так – стає так боляче,і не тільки руці…
- А я би відпустив – всіх, для кого – сам бачу – не значу ні каплі – тільки вони ж скажуть, що залишив їх… А так хочеться розчистити життя від уже всохлих дерев.
- А що стається після дощу? Коли вимиває все до краплі?
- Як добра злива, та ще й з бурею – то і не одне дерево розломить, але яке після того лісом кидається життя! Паростками, соковитими стеблами, корінням і кронами – все росте. Ніби спало, роками – і стрепенулося, потяглося, віджило.
- В житті би такого дощу…
- Людям легше – вони любити вміють. Та й не треба їм дощу - і так відживають.
- А казали, що сьогодні злива має бути?
- То перечекаєш під деревом..
- А я не хочу перечекати.
- Добре й так.
Ішли по стежці двоє, мовчали. Грім розтрясався, набирався гуркоту – аж раптом луснув, розколовся, припав до землі. Блискавка. Летить понад рікою норовистий вітер, з хвоста вербові пера-листки по одному губить. Краплями летить вода-дощовиця, зрошує гриву трави, затікає в саму пазуху скали.
- Як називаєшся, дівчи? – питав, аж перекрикував раптівку дід.
- Олеся, а вам як казати? – аж подих спирався від такої зливи…
- Михайло я, дід Михайло. Чого від дощу не ховаєшся?
- А ви?
- Тебе сокочу.
Добігали одна за одною краплі – ще зо дві-три, та й буде по дощеві. Усміхнена днина винесла сонце та білім тарілі, зробилося ясно…
- То чого ти кажеш, у ліс раз-у-раз ходиш?
- То така собі купіль. Після неї там легше. Ну там, за деревами. А ви по що?
- По гриби, — сміявся і розгрібав палицею листя під ногами.
Фото Руслана ТРАЧА,
Модель — Ольга ГОРДІЙЧУК
Тиша колише, тиша думку твою виколисує, і тепер ти вже знаєш, куди з цього лісу йти і що там далі, за галявиною… Колись було простіше – сідала татові в коліна і казала: «А намалюй мені казку», і тато малював, а ти носилася з тим малюнком ще довго-довго і собі знала, що ота принцеса – то ти, а королева – звісно, що мама. Потім складніше – ніби й доросла, а вони кажуть – дитина. Для чогось мучила ромашки впертим «любить-не любить», і батьки ну нічого в твоєму такому самостійному житті не розуміли, та і друзі то йшли, то залишалися… А зараз – одна: з радістю би слухала ті мамині-татові настанови, і може й не перечила би навіть, тільки би… було від кого. І чомусь боїшся слова «дружба», багато чого тепер у цьому світі боїшся, та і ромашчине – любить чи ні – тебе хвилює не особливо… Са-ма… І навкруги – ліс і тиша. Це справжнє. І голос той, що чується з-за другого-третього дерева – може, просто настільки самотньо, що, здається, і ліс говорить… Хоч він..
Тато, поки була малою, приводив у ліс за руку – пробирав зарості, навіть папоротям не дозволяв дорогу заступати, і випускав – ти гуляла собі поляною, гналася за жовтим метеликом, плела віночок, а тато доти шукав гриби. Придивлялася до строкатого дятла – тобі тоді здавалося, що в нього на голові шапка, а дятел і не зважав на тебе – стук собі та й стук.
Коли мама питала, що доброго в лісі бачили – тато розказував, що повід ріки ялиці нові посадили, а ти підносила жменьку суниць – тобі, мам, сама збирала…
Одного разу втекла у ліс – бабка насварила, то ти й побігла, сама добре не розуміючи куди… І було тобі чогось зовсім не страшно від того, що ти сама-саміська в нічному лісі – може того, що ліс тобі цей рідним давно став, а може того, що повітря тої ночі зірками дихало, і було так світло-світло. Як з-за білої днини. А потім побачила молодичку – там, в долині, де стежка виходить до потоку – та жіночка набирала повні пригорщі води і вмивала лице. А потім піднялася другою стежкою догори – і так тобі, малій, було цікаво, хто то в ліс прийшов такої пори… А потім за тобою мама прийшла, трохи сварила, а трохи плакала. А ти мовчала та на стежку оглядалася. А з-за куща тоді вискочив заєць і перебіг десь ще в глибші хащі. Тобі стало страшно і ти обняла маму, притулилася близько-близько, а мама зовсім несердито вже тобі приповідала: «Ах ти моя шкодо…».
Приходила в цей ліс і старшою, тоді вже не боялася зайця за корчем, хоча серце стукало-тріпотіло, зовсім як заєць той. І було щось таке чудесне в звичайному доторкові руки, і вінок з трави зовсім інакше плівся як той, кульбабковий. Проговорили тоді до півгодини – а до ранку від тої розмови не спалося – якесь солодкувате, лоскітливе таке відчуття водило думками, і ти дивилася в небо – стояла перед ніччю – закохана і простоволоса – і зовсім-зовсім спати не хотіла…
Вогка колода зганяє з себе – простудишся, нерозумна, а ти і далі собі сидиш – байдуже якось. Старий дуб скочує прохолодні краплі – так достигає нічна роса. Одна за другою зірки серед темряви зблиснули, за такої вітряної погоди вдивляєшся в них якось зовсім не так.
- Не страшно самій? – з-за плечей невідомий і трохи сипкий голос пробрав до кісточок.
Мовчиш, вслухаєшся, — але голос також затих. Оглянулася – сивий дід стоїть, бере з долоні по одній ожині, неквапно ковтає. Простягає тобі, але ти боїшся поворухнутися – просто стоїш.
- Не страшно, питаю, в лісі? Ніч надворі, дівчино.
- Страшно.
- Мене злякалася? Ну вибачай тоді – я зараз піду собі, як прийшов.
- Звідки прийшли?
- А нащо тобі то знати… Твоя справа – з лісу вийти і додому чимшвидше добратися.
- Може.
- То ідеш?
- Ні.
- А чого вичікуєш?
- Тут… легко.
- А чого в житті тяжко?
- Бо там люди є.
- А чого ж ти впускаєш у своє життя не тих? Душа – не ліс, всі не помістяться.
- А як маю не пускати?
- Ліс хащами захищається, десь і колючкою, ліс перед кожним не відкриється і стежкою не простелеться. Свого він і сонцем пригріє серед галявини просторої, і в тіні прихистить, і ягоду соковиту на долоню покладе – спробуй, ожина вже соком наливається, якраз – а для чужого буде лиш корчами і деревами, а більше нічого.
- Немає своїх… У лісі ж також дерева вирубують, буває таке? Або вітер раптом валить ще зовсім молоду і здорову ялицю…
- Ліс не зразу, але відживає – другим деревом, зовсім молодим. Воно інше виростає, не таке, але виростає. Заростають травою рани-пні, і до найсухішої трухлявини притулиться гриб – і вже якось живіше. В житті так само може бути. Кожен сам садівник свого лісу, дівчинино, кожен сам. Ну ти будеш ожинки брати? Кому я тримаю?
- Дякую…
- Іди додому, іди собі… Я знаю, що тут добре, але приведи в порядок життя – аби там так само добре було, як серед природи, де все обладнали давно і замість тебе.
«І прости провини їх вільні і невільні чи то в слові, чи в ділі, чи помислі лихому…» Я не знаю, зовсім не знаю, як тобі там, по той бік, але чомусь мені здається, що так ти до мене ближчий – тепер ти мене постійно бачиш, і ведеш по житті, аби не перечепилася об сумніви і не впала в безвихідь – мале ж, що з мене взяти… Свічка вимивається воском. Виполікує потрохи жаль, крізь маленьку шибку під самим верхом дерев’яної церкви пробирається світло, а знадвору пахне сосною, а зсередини – деревиною і топленим воском. Легко – недільного ранку душа плюскочеться у купелі молитви і їй від того так добре, так, ніби її вчора привели на світ…
- Ти знову прийшла. І знов – серед ночі, — і зовсім не сипкий голос цього чоловіка, він просто тихо говорить, може навіть і шепче…
- І ви також тут. Живете недалеко від лісу?
- Я прийшов сюди, як і ти. Тебе вчу, а сам жити там не вмію.
- Де – там?
- Де земля будинками заростає. І де зараз немає чим дихати – ні людям, ні деревам.
- Що вам найважче?
- Коли дивляться, але не бачать. Порожніми очима. А рідні наче люди – ніби й родина. А чужі. Буває так, дівчино.
- А мені – пустота. Коли тих, кого люблю, по одному забирають.
- Не вмієш відпускати?
- Не вмію – ні в інший світ, ні до інших людей. Коли люблю – то простягаю руку, тримаюся, і коли людина йде – рвучко так – стає так боляче,і не тільки руці…
- А я би відпустив – всіх, для кого – сам бачу – не значу ні каплі – тільки вони ж скажуть, що залишив їх… А так хочеться розчистити життя від уже всохлих дерев.
- А що стається після дощу? Коли вимиває все до краплі?
- Як добра злива, та ще й з бурею – то і не одне дерево розломить, але яке після того лісом кидається життя! Паростками, соковитими стеблами, корінням і кронами – все росте. Ніби спало, роками – і стрепенулося, потяглося, віджило.
- В житті би такого дощу…
- Людям легше – вони любити вміють. Та й не треба їм дощу - і так відживають.
- А казали, що сьогодні злива має бути?
- То перечекаєш під деревом..
- А я не хочу перечекати.
- Добре й так.
Ішли по стежці двоє, мовчали. Грім розтрясався, набирався гуркоту – аж раптом луснув, розколовся, припав до землі. Блискавка. Летить понад рікою норовистий вітер, з хвоста вербові пера-листки по одному губить. Краплями летить вода-дощовиця, зрошує гриву трави, затікає в саму пазуху скали.
- Як називаєшся, дівчи? – питав, аж перекрикував раптівку дід.
- Олеся, а вам як казати? – аж подих спирався від такої зливи…
- Михайло я, дід Михайло. Чого від дощу не ховаєшся?
- А ви?
- Тебе сокочу.
Добігали одна за одною краплі – ще зо дві-три, та й буде по дощеві. Усміхнена днина винесла сонце та білім тарілі, зробилося ясно…
- То чого ти кажеш, у ліс раз-у-раз ходиш?
- То така собі купіль. Після неї там легше. Ну там, за деревами. А ви по що?
- По гриби, — сміявся і розгрібав палицею листя під ногами.
Фото Руслана ТРАЧА,
Модель — Ольга ГОРДІЙЧУК
0 коментарів