Гостями в сон

А день травневий на світ дивиться та сонечком трави лоскоче, а світ лишпосміхається.За круглим низьким столиком у саду веселі голоси навперебій розповідають про все, що пережилося за ці роки.
… ―А я, Петре, дивлюся на вас і око радіє сімя. Ти розумний чоловік, бо і синок твій  хороший малий, та і половина твоя душевна молодиця. Галинка від тих слів зачервонілася і аж засвітилася привітністю.
Нема чого Бога гнівити, не жаліюся. Ну а ти, Максимку, дотепер танцюєш? Коли вже ми в тебе весільної маємо співати?
Ще встигнеться. От зустріну таку зозульку, як оце твоя, тоді можна подумати.
Не попав ти ще на свою! зі смішком посварювався Петро.
Говорили-говорили і за день не наговорилися. А коли на небі янгол погасив свічку і настали сутінки, прохолодний вітерець і тепла бесіда запросили Ризняків і гостя їхнього до хати, розмови потрохи стихли і всі зручно вмостилися на мякому диванчику.
Дивимося якийсь гарний фільм, артисте? підсміювався Петро.
О, Петре, а дай я вам своїх малих покажу.
Яких малих?
Ну, малих, учнів моїх. Я ж відкрив свою школу танців. А я хіба не казав?
Казав він, друг називається, напівжартома гнівався Петро. В тебе доки не випитаєш доти будеш партизанитися.
Гай-гай,  ти не дуже й  допитувався, братчику.
 
 
 
Ти дивися, як завертаються, Петро не міг погляд відірвати від запальної «Гуцулки». А там сопілка посварювалася, а скрипка журилася, а цимбали удари серця рахували. Мигтіли запаски, а ноги самі в танці підлітали.
Гоп-гоп-гей гоп! ― це вже було не з телевізора. То малий Віталик розігрався і собі за хлопцями з телевізора рухи повторює…
― Ну-ну, парубче, та ти так рубаєш, якби гуцулом родився, ― нахвалював Максим.
… Петро і Галя переглянулися. А, може, то так тільки виглядало з сторони…
― Я зараз прийду, ― неначе розрізала бесіду Галя і вийшла.
 
 
 
Світанок розмахує золотим пензлем і жменями світло розсипає. Справді-бо: сві-танок, світло пускається в танок… А може, й цілий світ?
Ліс легко-полегко дише зеленавою хвоєю… Казка… На великому камені, біля самого плеса сидить гуцул… Дивиться у далеч сивими очима та грає-грає на яворовій сопілочці…
Парубче, ноги приводять туди самі, де серце корені пустило, сказав, ніби сам до себе.
Це ви мені? Віталик тільки пробрав лапату ліщину від очей, але ще не наважувався підійти ближче…
Тобі, Вітусю, тобі…
А ви хто?
Ади такий собі вуйко, шо всєчіно знає…
А потім Віталик прокинувся. І не було вже ні гуцула, ні каменя, ані яворової сопілки…
Вставай, зайчику, вже сонечко за носа хапає, ачуй, мама вхопила хлопя за носика  і жартома потермосила. Віталик ухилявся, сміючись, і зі сміхом тим прокидався.
Ой, ма, мені сон такий дивний приснився, тільки послухай…
 
 
 
Зелена свічка різьбить своїм полумям нічне повітря, ширить кімнатою соснові запахи… Ні, це запах минулого це на Галину Карпати старі чи то лагідно, чи то сумно дихають. Цікаво, чи вміє ароматизована свіча вертати у минуле, років так на 10? Ця вміє, ще й як…
Того літа вона приїхала в казку. Приїхала в гори до хрещеної відпочити. А якщо казати по правді, то… просто випустила таку ще юно шалену душу в обійми дужих гір, розпустила волосся і простоволоса й смілива по чистій росі за своєю долею побігла. А доля пальцем манила, неначе оманлива Мавка.
Зустріла Юрка… Не просто так його Кременем прозвали   твердий характером, міцний статурою, і погляд … глибокий, як ніч. Здавалося, наскрізь бачить. А бачив він все: і як щоки спалахували після його «Ци дужя?», і як по воду двадцять раз на день бігала, та все попри його хату…
Чічко, ти чия така файна будеш?
Твоя буду! випалила ніби й сміливо та й втекла. Хвилинної сміливості злякавшись. А ось коли треба, та сама сміливість махала: «до побачення»: побоялась, відступила. Втекла…
Бачила, що гуцулки там працюють як день так ніч, і то тяжко працюють.
Діти, горьшьки, худоба ото наші забавки, розказувала хрещена.
Нанашечко, ну а коли для себе пожити?
Ій-га, дівко, їкби я такого питала, я би гуцулков не була… В горах жиєш робиш, єк чорний віл, аби ти собі знала, голубко…
«Яка з тебе  гуцулка, подивися на себе! Світа не будеш бачити за цими горами»… І вже вони не казкою  здавалися, а Юрко… А хіба на ньому світ зійшовся? А коли зсередини на світ нове життя  проситися стало вже  дороги назад не було: Юрко поїхав десь на заробітки, в село нанащине й не показується. А через два роки й ґаздиню привів до дєді та й нені. Казала нанашка, що десь аж з верхів Юркова молодиця…
Більше в те село не приїжджала, за дитину Юркові ні слова. Якщо спить марна думка, то чого будити? Взяв Галину Петро вже з трирічною дитиною. Вітусик то радість їхня, живчик рудоголовий. А тепер у ньому народився гуцульчик. А, може, прокинувся?
Галинко, бачить Бог пора нам твою нанашку провідати, як вона там… Най Вітусик подивиться на … на гори, там тепер гарно…
 
 
 
У гори, як у хату рідну заходили. Тітка гостям була рада, тішилася їм і стара хатчина. За піснями і співанками пішла і бесіда весела, та інколи сумний погляд хрещеної говорив через стіл Галинці: «Я знаю, голубко, шо тебе їст. Зари в другій хаті пару слів тобі скажу… Зари-зари, дитинко, зари…»
Вижу я, дівочко, шо тебе гадка давна рунтаї. Дівочко-дівочко, де ти скорше була їго вже місіць, їк нема… На самого Івана літного… Кажут, шо на Івана вода їк обійме то вже не пустит. Ій, Божічку світий…
 
 
… І саме на літнього Івана, рівно місяць тому в сон до Вітика прийшов той «вуйко, шо всєчіну знає»…
 

2 коментарі

Маріанна Антонюк
Дуже гарні новелки, дуже. Не поступаються за поворотами сюжетів оповіданням наших досвідчених буковинських майстрів слова. Та і за самим словом навряд чи поступаються. Сподіваюся, що авторка знайде визнання.
Іванна Стеф'юк
дякую щиро) роблю кроки, не можу сказати, що перші — але поки не надто впевнені, а куди тими кроками прийду — Божка його знає, як то кажуть))
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте