Збитошник-травень
«Кривого танцю» ніхто не вчив ці потоки зроду, та вони і так добре вміють. Біжить-стікається водичка вдолину, та все так швидко і радісно, ніби синьоока гуцулочка до свого парубка.Молодий травень викочується в арніці та до сонечка посміюється. А сивобока хата цілком по-доброму всміхається: «Ти гадаєш, шо я не вижу, збитошнику?»―і поправляє стріху, гей хустку, на верху-голові.
Такої красної погожої днинки, коли сонце вбирало землю в золотий віночок, неначе до шлюбу, приїхала в село молода кликати дорогих гостей на весілля. Вже добрих три роки не бачила вуйка, то тепер з дружками приїде до нього ― хресний батько має бути на її весіллі щонайдорожчим гостем. Батькова хата при самому центрі, та така вже чепурна, як та молодичка-білявиночка. Що ґазда, то ґазда, нема що казати. А ось і маточка вийшла проти молодої з дружечками:
― Іване! Ану ходи подивиси, єких ми файних гостей маемо! Ну, Наталочько, тебе й не пізнати зразу… А дівчєток цих я таки не знаю. Файні дівочьки, лиш нівроку! Ану лиш ходіт до хати, діточки Божі, бо де таких файних гостей на воротах тримати…
Та й батько щебетав-приповідав коло своєї наймолодшої фіни, а ґаздиня дружечок приймала.
― Чо то вери так є, Наталю: шо до серця найближше ― то від ока найдальше? Ти у мене― фіна найдорожша, ти золото батькове…
Бесіда йшла тиха й задушевна, ніби за столом зібралася родина. Зібралися самі свої та й наші. Наталя переглянулася з Уляною та Оксаною― дружками ― і почала говорити:
― Дорогі мої батьку і маточко, чи, як у вас кажут ― нанашку і нанашечко! Файно ми вам дякуємо за щиру гостину, та й будемо вам шос казати. Просили вас тато-мама, та і ми вас просимо, аби ви прийшли до нас на вісілє…
На воротах обнімалися-обнімалися, та ніяк попрощатися не могли, напослідку батько одною рукою пригорнув свою Галинку, а другою фіну по плечу плескав:
― Бувай щіслива, зазулько. І готуйте там добрі столи і моцну пидлогу до данцу, най ми знаємо, єке то кобацке весілє!
Засміялися, розійшлися. А за пару кроків стояла купка парубків― десь справилися йти. Привіталися до ґаздів:
― Ци ви дужі?
―Добре, єк ви?
― А відкиу то такі дівчєтка файні приїхали, ми таких і не виділи,― допитувався чорнявий.
― Ви все не мусите видіти,― добродушно посміювався вуйко Іван.
Жарт за жартом, вже молода з дружечками посідали в машину, аж порох закрутився в повітрі за сріблястою”Ауді”. І лиш один погляд випікав те місце, де стояла Наталя― образа носилася душею Михайла.
― Мі’, ти чісом лом не ґлиґнув, шо такий радий стоїш? Никола вже тебе другий раз питає за колонки.
― Згоріли,― промимрив.
― Та ти вчєра купив, єк згоріли… Місю, агій на тебе! Ци тебе чісом молода не наврочіла?
― Миросю, відчеписи… Тобі колонок треба ци молодої?
― Молодої, Міхєлку, видко треба тобі. Але я би тобі дружку радив― та хоть незасватана.
―Тримай собі дружку, або й сватай про мене!― затоптав сердито недопалок в землю й пішов геть.
―Єму шо, шлея під фіст попала?...
А Михайло вертався додому такий сердитий, що аж. Зайшов у кімнату, забрав зі стола рамочку з фотографією симпатичної чорнявки…
―Мі-і’! А ти будеш з нев женитиси?― Михайло почув з-за спини по-дитячому настирливий голос.
―Чо хоч’?― перепитав у малого брата.
―Ну, та з кучерями, на фотці… Ви поженитиси, скажи?
НІ, СЬОГОДНІ ВСІ ПРОСТО ЗМОВИЛИСЯ!!!
―Так, малий, рахую до трьох і тебе тут нема.
―Ну Мі’!
―Я тобі раз сказав!
Далі фотографія полетіла в піч, а Михайло впав на ліжко і закрив очі… ”Добре казав Славко ― всі дівки однакові, а я дурний: ”Та ні, та моя Іванка не така…” Яка там моя? Раз видів, навіть номер не дала… Принцеса …”Мені ші не до парубків, я ші мала…” А з дружками на весілля кликати ― вже велика. Та й не Іванка вона зовсім, її Галя Габоракова Наталкою називала. А він делікатно повівся, нема що сказати ― дивився на цю Наталку-Іванку єк бик на звізди, попалив себе перед хлопцями єк має бути. Тепер мают кого в зубах носити!”
А в голову лізло тільки то весілля в Рожнові, де вони ”голубку” вигулювали, а він ” Ой, смереко ” своїй дружці Іваночці замовляв, і музики щораз ліпше вигравали. Вона тоді на років десь 16-18 виглядала, а сьогодні якась не така. Старша чи як… От що то шлюбний вінок значить. А на скільки його Іваночка-Наталочка в молодицькій хустці буде виглядати? Ліпше йому не уявляти, яка вона буде в хустці, та ще молодицькій. Ой, добре казав Славко ― нема дівці віри.
Думка носилася, думка та спокійно лягти не давала. Глоздала попід серцем, миготіла перед очима неясним спогадом, добиралася до душі. Посміювалася дівочими чорними очима… Ні, не посміювалася ― насміхалася: ”Отак собі маєш, ґаздо. Бо ти казав колись, що любість лиш бабскої голови тримаїси, а чоловік таким си не журит. А тепер маєш―як глипнула раз на тебе ― коло серця ватру наклала. А єк прийшла у весільному― випекла той спокій до решти.”
Вийшов надвір, хотів спуститися аж до потоку, але сів на призьбу коло хати, там малий Степанко тягав кота, вважаючи, що це для Мурчика якнайкраща ласка.
― Вставай, козарю, най гриб сєде!― жартома зігнав старший молодшого з призьби, але не пустив, а посадив собі на коліно. ― Степа’, хочеш, на коневі покатаю?
― Ага… А ти не втуманиш?
― Я питаю, ци хочеш, бо я довго чекати не буду.
Виводили з конюшні сивеньку Блискавку, старший посадив меншого, а тоді виліз і сам, тримаючи віжки й притримуючи наперед себе малого. ”Ну, думко дурна, тікай з голови, аби ті більше не видів!”― сварився до своєї злості, й злість таки втихала. Толокою їх носила Блискавка, як навісна, Михайло тільки дужче стискав Пасимчука-молодшого, аби не впав до біди.
―Ой, Наталочко, завтра вже ти ― молодичка. Пройшли вже твої дівочі роки, всі 24, останній лиш вечір лишився…
Мама замріяно гладила донечку по кучерявій голові, ніби на сон, хоча їм обом цієї ночі не спалося чогось. Хоч і натомилися за день ― ”зачєнані” готували. А ввечері сусідки голосисті ”На калиноньці” виводили, і деревце вбиралося, і весілля зачиналося. І не помітили ґазди, як п’ятниця суботі руку подала й переодягла наречену з калинової вишиванки в сукню білосніжну:
”Ой у суботу рано
Чірвоне море грало.
А тото не море граї―
Молоденька си збираї”
Наталю вже й зібрали, вже й віночок шлюбний на голові, вже й фата чесна серпанком ніжні плечі покриває. І, може, перший раз щасливий батько спостерігає, як його Наталя підводить вії, легенько підмальвує виразні губи. ”Яка вона все-таки в мене!”― виспівувало горде й любляче татове серце, ну а одна сльоза не втрималася і сама щокою покотилася. А потім приходили гості щонайближчі й щонайдорожчі, своїй Наталочці щастя й любові зичили. А одна маточка з усмішкою сказала:
―Я тобі не буду бажати і щастя, і любові, бо ці дві пані й так окремо не ходять. Будь щаслива, ну а що тобі треба для щастя ― то лиш Бог святий знає.
Як зайшли в хату дружки, а з ними і молодші сестрички, Наталя трохи не розплакалася: тепер вже кінець безтурботним дням, все буде якось по-іншому. Ще не знала, як, але відчувала, що по-іншому. Згадався Іван. Засвітилася в привітній, зовсім мимовільній посмішці. Ну, вже зараз зустрінуться коло церкви з паном молодим, а вже потім ― як в співанці:
” Уже в мене ґазда в хаті,
Мій ґазда вінчєний,
А на пальці в мене перстень,
Перстень золочєний ”
Телефонний дзвінок забрав від Михайла залишки сну й викинув у відчинене вікно.
― Михасю, вибачєй, шо так рано, але слухай шо… Ти би мене шос не послухав?
― Та чьо ні, вуйку Іване, кажіт.
― Міхєлку, моя машина гет збавиласи. Ти би мене не підвіз у Кобакі? Я на бензину дам.
Михайлові від такого прохання хотілося закритися ковдрою, але Габорак говорив далі:
― Я вчєра на зачєнані не попав через ті дідчі колеса, ну а тепер раз не маємо чим поїхати.
― Вуйку Іване, у мене там трохи барахлит. А єкби когос другого попросити?
―Нема кого, Міхялику, сагодни на Палагнюках весілє, а вінчєютси в Косові. Всі сусідскі машини везут то весілє. Ану не відкажи вуйкови, таже ти у мене чємний хлопец.
―Добре, вуйку, зараз я машину поріхтую і за годину поїдемо…
Як заїхали на подвір’я молодої, Михайло найперше захотів розвернутися і поїхати назад, списуючи все на якісь раптові проблеми. Але, як навмисне, зламалася машина з чудернацькою назвою ”Мафія нареченоі” і Михайла впросили везти молоду з дружками до шлюбу. ”Улів я не іти на то весілє в Рознові…” ― тільки й подумав Михайло, як його Іванка-Наталка вибігла з воріт:
― Добрий день, питала молода, чи вже можемо їхати.
Перше, про що подумав Михайло ― ” Все це мені сниться ”.
― Ой, а це ти, дружбо… Не впізнала. То як, ми скоро їдемо?
―А ти вже не віддаєшси?
― Я й не збиралася. То моя Наталка. Скажи, файна молода?
― Хто?
― Ну Наталка, сестра моя старша… Ци ти її не видів?
― Не видів,― Михайло упрів, аж витирав чоло…
Розговорилися… Вже тепер ті чорні очі Іванчині посміювалися, і обплітали теплим павутинням Михайла з голови до ніг. ”Але збитошні очі: єк не в сні, то на гадці, але серця не попускаютси”, ― думалося Михайлові, а бесіда якось сама собою провадилася. Не признавався Михайло, як Іванку з Наталкою переплутав, але Іванка думкою догнала невимовлені слова:
― А ти, певно, подумав, шо то я тепер віддаюси?
― Не подумав, бо ти ші замала до парубків, ти мені сама казала..
Аж тепер зрозумів Михайло до кінця, що то значить одна кров. Чотири роки різниці ― а викапана сестра.
В низенькій церкві невидимий Святий Дух тримав над головами молодих добру долю, а священик благословляв ще одну пару на сімейне життя:
― Якщо хтось знає причини, через які шлюб не може бути здійснений, хай говорить зараз або замовкне назавжди…
― Тепер уже я не маю таких причин, з роси і води вам, молодята, ― усміхаючись, подумав Михайло.
…Сонячним Шепотом по теплощоких скелях бігав травень, виловлюючи щасливі миттєвості. Ото потім згадувати будуть, як молоді постійно не в той об’єктив дивилися, як старша матка одягла піджак навиворіт, як у Іванки босоніжок раптом сховзнувся і впав у водоспади. Усе це зазнимкував збитошник-травень. Напевно, Іванка з Михайлом будуть гарною парою. Чого би й ні? Тепер Іванка дала йому свій номер телефону, аби знов не розгубилися. А Михайло, коли чує від когось: ”Всі дівчата однакові”, нагадує собі кобацьких сестричок. І думає: ”Ні, не однакові. Бувають подібні, але не однакові. То вони нас так туманять, аби видіти, чи добре ми їх знаємо. Чи годні впізнати свою з-поміж усіх? Але не однакові, таки не однакові…”
Фотохудожник — Руслан ТРАЧ
Такої красної погожої днинки, коли сонце вбирало землю в золотий віночок, неначе до шлюбу, приїхала в село молода кликати дорогих гостей на весілля. Вже добрих три роки не бачила вуйка, то тепер з дружками приїде до нього ― хресний батько має бути на її весіллі щонайдорожчим гостем. Батькова хата при самому центрі, та така вже чепурна, як та молодичка-білявиночка. Що ґазда, то ґазда, нема що казати. А ось і маточка вийшла проти молодої з дружечками:
― Іване! Ану ходи подивиси, єких ми файних гостей маемо! Ну, Наталочько, тебе й не пізнати зразу… А дівчєток цих я таки не знаю. Файні дівочьки, лиш нівроку! Ану лиш ходіт до хати, діточки Божі, бо де таких файних гостей на воротах тримати…
Та й батько щебетав-приповідав коло своєї наймолодшої фіни, а ґаздиня дружечок приймала.
― Чо то вери так є, Наталю: шо до серця найближше ― то від ока найдальше? Ти у мене― фіна найдорожша, ти золото батькове…
Бесіда йшла тиха й задушевна, ніби за столом зібралася родина. Зібралися самі свої та й наші. Наталя переглянулася з Уляною та Оксаною― дружками ― і почала говорити:
― Дорогі мої батьку і маточко, чи, як у вас кажут ― нанашку і нанашечко! Файно ми вам дякуємо за щиру гостину, та й будемо вам шос казати. Просили вас тато-мама, та і ми вас просимо, аби ви прийшли до нас на вісілє…
На воротах обнімалися-обнімалися, та ніяк попрощатися не могли, напослідку батько одною рукою пригорнув свою Галинку, а другою фіну по плечу плескав:
― Бувай щіслива, зазулько. І готуйте там добрі столи і моцну пидлогу до данцу, най ми знаємо, єке то кобацке весілє!
Засміялися, розійшлися. А за пару кроків стояла купка парубків― десь справилися йти. Привіталися до ґаздів:
― Ци ви дужі?
―Добре, єк ви?
― А відкиу то такі дівчєтка файні приїхали, ми таких і не виділи,― допитувався чорнявий.
― Ви все не мусите видіти,― добродушно посміювався вуйко Іван.
Жарт за жартом, вже молода з дружечками посідали в машину, аж порох закрутився в повітрі за сріблястою”Ауді”. І лиш один погляд випікав те місце, де стояла Наталя― образа носилася душею Михайла.
― Мі’, ти чісом лом не ґлиґнув, шо такий радий стоїш? Никола вже тебе другий раз питає за колонки.
― Згоріли,― промимрив.
― Та ти вчєра купив, єк згоріли… Місю, агій на тебе! Ци тебе чісом молода не наврочіла?
― Миросю, відчеписи… Тобі колонок треба ци молодої?
― Молодої, Міхєлку, видко треба тобі. Але я би тобі дружку радив― та хоть незасватана.
―Тримай собі дружку, або й сватай про мене!― затоптав сердито недопалок в землю й пішов геть.
―Єму шо, шлея під фіст попала?...
А Михайло вертався додому такий сердитий, що аж. Зайшов у кімнату, забрав зі стола рамочку з фотографією симпатичної чорнявки…
―Мі-і’! А ти будеш з нев женитиси?― Михайло почув з-за спини по-дитячому настирливий голос.
―Чо хоч’?― перепитав у малого брата.
―Ну, та з кучерями, на фотці… Ви поженитиси, скажи?
НІ, СЬОГОДНІ ВСІ ПРОСТО ЗМОВИЛИСЯ!!!
―Так, малий, рахую до трьох і тебе тут нема.
―Ну Мі’!
―Я тобі раз сказав!
Далі фотографія полетіла в піч, а Михайло впав на ліжко і закрив очі… ”Добре казав Славко ― всі дівки однакові, а я дурний: ”Та ні, та моя Іванка не така…” Яка там моя? Раз видів, навіть номер не дала… Принцеса …”Мені ші не до парубків, я ші мала…” А з дружками на весілля кликати ― вже велика. Та й не Іванка вона зовсім, її Галя Габоракова Наталкою називала. А він делікатно повівся, нема що сказати ― дивився на цю Наталку-Іванку єк бик на звізди, попалив себе перед хлопцями єк має бути. Тепер мают кого в зубах носити!”
А в голову лізло тільки то весілля в Рожнові, де вони ”голубку” вигулювали, а він ” Ой, смереко ” своїй дружці Іваночці замовляв, і музики щораз ліпше вигравали. Вона тоді на років десь 16-18 виглядала, а сьогодні якась не така. Старша чи як… От що то шлюбний вінок значить. А на скільки його Іваночка-Наталочка в молодицькій хустці буде виглядати? Ліпше йому не уявляти, яка вона буде в хустці, та ще молодицькій. Ой, добре казав Славко ― нема дівці віри.
Думка носилася, думка та спокійно лягти не давала. Глоздала попід серцем, миготіла перед очима неясним спогадом, добиралася до душі. Посміювалася дівочими чорними очима… Ні, не посміювалася ― насміхалася: ”Отак собі маєш, ґаздо. Бо ти казав колись, що любість лиш бабскої голови тримаїси, а чоловік таким си не журит. А тепер маєш―як глипнула раз на тебе ― коло серця ватру наклала. А єк прийшла у весільному― випекла той спокій до решти.”
Вийшов надвір, хотів спуститися аж до потоку, але сів на призьбу коло хати, там малий Степанко тягав кота, вважаючи, що це для Мурчика якнайкраща ласка.
― Вставай, козарю, най гриб сєде!― жартома зігнав старший молодшого з призьби, але не пустив, а посадив собі на коліно. ― Степа’, хочеш, на коневі покатаю?
― Ага… А ти не втуманиш?
― Я питаю, ци хочеш, бо я довго чекати не буду.
Виводили з конюшні сивеньку Блискавку, старший посадив меншого, а тоді виліз і сам, тримаючи віжки й притримуючи наперед себе малого. ”Ну, думко дурна, тікай з голови, аби ті більше не видів!”― сварився до своєї злості, й злість таки втихала. Толокою їх носила Блискавка, як навісна, Михайло тільки дужче стискав Пасимчука-молодшого, аби не впав до біди.
―Ой, Наталочко, завтра вже ти ― молодичка. Пройшли вже твої дівочі роки, всі 24, останній лиш вечір лишився…
Мама замріяно гладила донечку по кучерявій голові, ніби на сон, хоча їм обом цієї ночі не спалося чогось. Хоч і натомилися за день ― ”зачєнані” готували. А ввечері сусідки голосисті ”На калиноньці” виводили, і деревце вбиралося, і весілля зачиналося. І не помітили ґазди, як п’ятниця суботі руку подала й переодягла наречену з калинової вишиванки в сукню білосніжну:
”Ой у суботу рано
Чірвоне море грало.
А тото не море граї―
Молоденька си збираї”
Наталю вже й зібрали, вже й віночок шлюбний на голові, вже й фата чесна серпанком ніжні плечі покриває. І, може, перший раз щасливий батько спостерігає, як його Наталя підводить вії, легенько підмальвує виразні губи. ”Яка вона все-таки в мене!”― виспівувало горде й любляче татове серце, ну а одна сльоза не втрималася і сама щокою покотилася. А потім приходили гості щонайближчі й щонайдорожчі, своїй Наталочці щастя й любові зичили. А одна маточка з усмішкою сказала:
―Я тобі не буду бажати і щастя, і любові, бо ці дві пані й так окремо не ходять. Будь щаслива, ну а що тобі треба для щастя ― то лиш Бог святий знає.
Як зайшли в хату дружки, а з ними і молодші сестрички, Наталя трохи не розплакалася: тепер вже кінець безтурботним дням, все буде якось по-іншому. Ще не знала, як, але відчувала, що по-іншому. Згадався Іван. Засвітилася в привітній, зовсім мимовільній посмішці. Ну, вже зараз зустрінуться коло церкви з паном молодим, а вже потім ― як в співанці:
” Уже в мене ґазда в хаті,
Мій ґазда вінчєний,
А на пальці в мене перстень,
Перстень золочєний ”
Телефонний дзвінок забрав від Михайла залишки сну й викинув у відчинене вікно.
― Михасю, вибачєй, шо так рано, але слухай шо… Ти би мене шос не послухав?
― Та чьо ні, вуйку Іване, кажіт.
― Міхєлку, моя машина гет збавиласи. Ти би мене не підвіз у Кобакі? Я на бензину дам.
Михайлові від такого прохання хотілося закритися ковдрою, але Габорак говорив далі:
― Я вчєра на зачєнані не попав через ті дідчі колеса, ну а тепер раз не маємо чим поїхати.
― Вуйку Іване, у мене там трохи барахлит. А єкби когос другого попросити?
―Нема кого, Міхялику, сагодни на Палагнюках весілє, а вінчєютси в Косові. Всі сусідскі машини везут то весілє. Ану не відкажи вуйкови, таже ти у мене чємний хлопец.
―Добре, вуйку, зараз я машину поріхтую і за годину поїдемо…
Як заїхали на подвір’я молодої, Михайло найперше захотів розвернутися і поїхати назад, списуючи все на якісь раптові проблеми. Але, як навмисне, зламалася машина з чудернацькою назвою ”Мафія нареченоі” і Михайла впросили везти молоду з дружками до шлюбу. ”Улів я не іти на то весілє в Рознові…” ― тільки й подумав Михайло, як його Іванка-Наталка вибігла з воріт:
― Добрий день, питала молода, чи вже можемо їхати.
Перше, про що подумав Михайло ― ” Все це мені сниться ”.
― Ой, а це ти, дружбо… Не впізнала. То як, ми скоро їдемо?
―А ти вже не віддаєшси?
― Я й не збиралася. То моя Наталка. Скажи, файна молода?
― Хто?
― Ну Наталка, сестра моя старша… Ци ти її не видів?
― Не видів,― Михайло упрів, аж витирав чоло…
Розговорилися… Вже тепер ті чорні очі Іванчині посміювалися, і обплітали теплим павутинням Михайла з голови до ніг. ”Але збитошні очі: єк не в сні, то на гадці, але серця не попускаютси”, ― думалося Михайлові, а бесіда якось сама собою провадилася. Не признавався Михайло, як Іванку з Наталкою переплутав, але Іванка думкою догнала невимовлені слова:
― А ти, певно, подумав, шо то я тепер віддаюси?
― Не подумав, бо ти ші замала до парубків, ти мені сама казала..
Аж тепер зрозумів Михайло до кінця, що то значить одна кров. Чотири роки різниці ― а викапана сестра.
В низенькій церкві невидимий Святий Дух тримав над головами молодих добру долю, а священик благословляв ще одну пару на сімейне життя:
― Якщо хтось знає причини, через які шлюб не може бути здійснений, хай говорить зараз або замовкне назавжди…
― Тепер уже я не маю таких причин, з роси і води вам, молодята, ― усміхаючись, подумав Михайло.
…Сонячним Шепотом по теплощоких скелях бігав травень, виловлюючи щасливі миттєвості. Ото потім згадувати будуть, як молоді постійно не в той об’єктив дивилися, як старша матка одягла піджак навиворіт, як у Іванки босоніжок раптом сховзнувся і впав у водоспади. Усе це зазнимкував збитошник-травень. Напевно, Іванка з Михайлом будуть гарною парою. Чого би й ні? Тепер Іванка дала йому свій номер телефону, аби знов не розгубилися. А Михайло, коли чує від когось: ”Всі дівчата однакові”, нагадує собі кобацьких сестричок. І думає: ”Ні, не однакові. Бувають подібні, але не однакові. То вони нас так туманять, аби видіти, чи добре ми їх знаємо. Чи годні впізнати свою з-поміж усіх? Але не однакові, таки не однакові…”
Фотохудожник — Руслан ТРАЧ
0 коментарів