Хитра ягода
Сонце до заходу поволеньки притулювалося, червонясто-теплими промінчиками землю гладило, а сивий дідок схилився перед корчем і обривав шипшинові ягоди. Одна до одної ті ягоди тулилися в полотняній торбині так, ніби про щось перешіптувалися, а дід докинув туди ще жменю і повів додому Зірочку з паші. Корова дихала повільно і трохи важко, ніби літня ґаздиня, і так само неквапно, як і чоловік, ішла собі дорогою.
― Тримай, ґаздине, ввечір добра гербата буде, ― простягнув онучці шипшину. ― Закімуй собі, що в цій єгоді житє по крішці збираїси. Свербивуска ― то непроста єгода, а зара меш видіти, чо я так кажу.
Корова слухняно ішла слідом за ґаздою і за її важкуватими кроками не було чути того, що мудрий дід дорогою договорював про шипшину, а мала внучка не надто і дослухала, а швидше віднесла ягоди на кухню. В свої чотири роки вона ще ніколи не бачила плоди шипшини, тільки квіти, які іноді приносила мама і ставила у воду, та і то рідко. Висипала ягоди в полив’яний таріль, а одна ягідка, виразна така, червонобока, зупинилася на долоні й так само розглядала Улянку. Све-рби-ву-ска… Дивне таке слово… У дідика і квіти, і трави завжди інакше називаються, ніж у мами, але і мама, і дідик про трави ну дуже багато знають. Чула вже різні слова, але такого дивного ще не чула… Спробувати би її на смак, вона ж не може бути отруйна, раз її наш дідик додому приніс. Здивування і розчарування водночас відбилися на дитячому обличчі, коли Улянка таки розкусила спокусливу ягоду: вона виявилася повною волохатих і зовсім не смачних зерен. А збоку з добродушним смішком за всим цим спостерігав дід Петро: ну і цікаве ж дівчинище, ні аби на стіл покласти і піти далі на свою хітанку, так ні, вона все перепробувати має…. Ой дівчи-дівчи, в кого ти лиш така вдалася…
Поки бабка «прибагала» вечерю, дід готував своїм ґаздинькам чай, запашний чай зі свербивуски. Як тільки гаряча гербата зачервонілася в чашці, Улянка її відсунула подалі:
― Не хочу свебивуску, вона колючка… Не буду…
― А ти пригадуєш собі, шо я казав тобі, коли ти їх в хату несла?
― Шо гербата добра буде…
― А перед тим?
― Шо в ній житє по крішці збираїси, ―Уляна з недовірливими нотками в голосі розтягувала слова.
Дід витяг з кишені шипшинову ягоду і поставив собі на долоню. Вловивши переблиски цікавості в очах внучки, продовжував говорити:
― Ану придивися д’цій єгоді: отік файна і червона, отік гладенька, аж поблискує. Так і в житю є: поки ші мале тий не гет си в житю розумієш, то всьо тобі легко тий файно, єк пристигла єгода проти сонця. Правду я кажу? ― на ласкавий, але уважний погляд діда внучка згідно закивала. Чекала продовження.
― З роками тобі кортит попробувати це житє на смак, аби таки направду, а не по-дитинєчому знати, їке вно є. А там саме зерно і кольки, і нема ніц доброго. А єк хтос тобі скаже після того, шо житє ― то є добре, ти вірити не меш, хоть би то і дід рідний сказав тобі, а добре я кажу?
Улянка й сама не знала, що тут треба відповісти, а тому просто чекала, коли дід на кінець розкаже, в чому вся загадка.
― А тепер гербати покушій. Покушій- покушій, не бійси…
Смак виявився свіжим, приємним, то навіть не один смак, там пару смаків переплелися, та мала дівчинка ще того не вловлювала, вона просто ковток за ковтком смакувала дивним напитком, який виявився зовсім не колючим. А дід казав далі:
― З чісом ти знов спробуєш ту свербивуску, але вже так, єк то мало бути, і вна вже не вколе, і свербіти не буде. А’чуй, їка запашна. То шо житє кістку підкладе замість винної єгоди ― таке не раз буде. Виглідає на одно, а спробуєш ― саме смітє. Але не шукай в собі злости на кішке життє, а чікай того чісу, коли тобі запахне тепленьков гербатов, а ти нап’єшси її тий аж тогди вчуєш, їке то житє. То байка, шо коле, зато потому нагріє.
Прокинулася від того, що кімнатою розгулював протяг. Хто ж так номери провітрює, що аж віконниці стукають? Так, а чому двері відчинені? Не зрозуміла… Хвилини за три стало ясно, що Уляну пограбували: з речами, грошима і документами можна попрощатися. Додому тисячу кілометрів, сюди приїхала у відрядження, яке, схоже, накрилося. Передзвонити додому, хай перешлють гроші переказом. …! Паспорт у сумці був. Як ти той переказ отримати збираєшся? І телефон там. Ну просто чудово, тут уже і казати щось зайве. Подивитися по кишенях, там повинно щось бути, може ти хоч раз телефон не в сумку, а в кишеню поставила? 30 гривень і банківська карточка. Хоч щось. Але зарплатня і так завтра. А що робити сьогодні? Але якби вона була вчора і Уляна її зняла, то зараз би було ще гірше.
Ішла по вулиці з таким виглядом, ніби ставила бруківці запитання: ну а далі що робити? Сіла на лавочку, намагалася згадати хоча би чийсь номер телефону, та думки так і розповзалися. В Назара якийсь дуже простий номер, сімок багато…. Уляно, ну як ти можеш не знати номери хоча би трьох найближчих людей: мами, подруги і Назара? Так, Назаровий колись таки набирала вручну, якщо постаратися, то згадаю. 097-76-97… якось так. Гудки, що почула в переговорному, нагадували своєрідну рятівну стрічку, за яку хотілося вхопитися і триматися. Ну візьми ти слухавку… Слухавку зняли і перед Назаровим «алло» почулося жіноче « мася, телефон».
― Яка він тобі мася, ти хто така взагалі?
― Назік, тут якась істеричка номером помилилася, прикинь… От люди… З самого ранку.
Ну а тепер що робити? Чим більше людей зустрічалося на вулиці, тим більше хотілося плакати. Зайшла в скверик, майже безлюдний, і… зайшлася плачем. Та за що це мені взагалі? Пропасти тепер тут чи як? Коли виплакалася до решти, перевела подих і просто почала оглядатися для чогось. На лавочці напроти сивий-сивий, аж білий дідик годує хлібом таких самих голубів. Красиво. Дід наче знав, що Уляна на нього дивилася. Бо раптом повернув голову і спитав з посмішкою:
― Що, кучерява, притиснуло тобі хвіст?
― Ви це мені?
― Та ще сам до себе говорити не навчився.
― Нічого мені не притиснуло, ще лише хвоста мені зараз бракувало…
― Тоді чого так скиглиш, як цуцик під ринвою?
Виливати на нього свою біографію в трьох томах і з передмовою явно не збиралася, а тому витерла сльози і підвелася з лавочки:
― Нічого, то я так, не в дусі.
Один голуб від діда почимчикував просто до Уляни: вирішив, напевне, що тепер вона так само буде його годувати. Та в руках у дівчини була тільки зім’ята серветка, яка цю птицю не мала чим зацікавити. Дідок розламав кусень хліба надвоє і простягнув один дівчині:
― Не розчаровуй ти так цього голуба, тим більше, що ви вперше бачите одне одного.
По черзі підкидали птицям хліб, але мовчали. Дідок думав про щось зовсім далеке, принаймні поглядом він був не тут. Та заговорив першим таки він:
― Ти марно намагаєшся прокрутити в голові те, що сталося. «За що мені це?», «І чого це сталося саме зі мною?» Так ти приблизно думаєш зараз. А маєш як думати? Що далі робити. І не безвихідь це. Безвихідь те, що ти не вмієш готувати грибовий суп так, як моя Розочка, світла їй пам’ять, а готувати його вже як вмієш тобі зараз таки прийдеться.
Уляна далеко не до кінця розуміла, що відбувається. А точніше, вона не розуміла нічого.
― Пішли, ― дідок сказав це з таким виглядом, ніби ні про які пояснення не могла бути і мова.
― Куди?
― От нерозторопна яка… Суп варити, грибовий.
Як не дивно, але Уляна пішла за ним: дідок на зловмисника був аж ніяк не схожий. Дивний ― це так ― але вона йому повірила. По дорозі вона правильно здогадалася, що зустріла просто самотнього старого дідика, який уже давно забув, коли у нього вдома жіночі руки готували його улюблений суп. Та і добра душа він, напевне: по обличчі прочитав, що іти дівчині зараз нікуди. Та в одному він помилився: вона таки вміє готувати грибовий суп, і то досить непогано. Його квартира чимось нагадувала музей: всюди книги, картини, фотографії. А на кухні зовсім маленьке фото в рамочці, фото молодої дівчини. Боже мій, ну як же вона схожа на Уляну! Неймовірна схожість… А вся справа в зачісці. Ось чому він так уважно спостерігав за нею у тому скверику, ось чому турбувався про дівчину, як про голуба з перебитими лапками.
Тут у нього вічною квартиранткою була самотність, і він втікав від неї до своїх голубів і залишав квартиру у її повному розпорядженні. Напевне, колишній вчений або письменник, тут справді якась особлива атмосфера. За вечерею розповіла господареві, а його звали Петром Михайловичем (як її дідуся), про те нерозумне становище, в якому опинилася: в готелі обікрали, відрядження зірване, а її хлопець тим часом взагалі з якоюсь там масею розважається. Він слухав уважно, але так, ніби думав про своє, а потім сказав:
― А тобі пощастило.
― ??
― Життя ― найкращий в світі скульптор, воно вміє відкидати все зайве і нетривке. Тобі пощастило, що цю чистку життя тобі зробило в молодості, що фальш ти роздивилася тепер. І те становище, в якому ти опинилася, буде тобі потрібною згадкою: згадавши себе в скверику, ти вже слабкості не піддашся, ти його назад не впустиш у своє життя.
― А якби я не зустріла вас? Я би пропала просто…
― Не думаю. Коли життя закриває перед нами двері, то залишає відкритим вікно, потрібно лише знайти і скористатися. Але тобі зараз важко повірити в те, що життя справедливе, тобі ще гірчить запах зради. Боляче. Я знаю. Але ти все правильно зробиш, ти розумна дівчина. Ти про інше мені скажи: а що за відрядження було?
― Конференція… З клінічної психології…
― Зараз компенсуємо. Треба ж тобі хоч якось віддячити за відмінний суп.
Петро Михайлович вийшов і покликав Уляну за собою. Вони зайшли у велику бібліотеку, і аж тоді Уляна зрозуміла, що перед нею ― психолог-теоретик, вчений. Так, за дивним збігом обставин він виявився її колегою. Коли дівчина побачила деякі книги в оригіналі, то у неї просто відібрало мову й вона вже дивилася на цього чоловіка, як на чарівника. Та і він здавався якимось казковим: а що, якщо Уляна заплющить очі й це все зникне? Та Петро Михайлович явно нікуди зникати не збирався, і це дуже добре. Він ніби розкидав від себе ту кору-шкаралущу, яка його сковувала, він емоційно розповідав, розмахував руками, іноді стишував голос, як для великої таємниці, а його очі просто сяяли від задоволення. Він вже більше не дивак-самітник, то якого тільки поштар приходить, його слухають, щиро слухають. І так приємно знати, що твої погляди поділяє людина, яка на 50-60 років від тебе молодша… Книги також відчули щось: досі їх неквапно брали з полиць, гортали, ставили на місце, а тепер ними ніби у вальсі закрутили: одна до одної книги приєднувалися на просторому столі з лампою, дві захоплені голови схилялися над ними, а повітрям літали зачудовані фрази: « Це дивовижно…», « А ви можете собі уявити, що…», « Подумати тільки….».
Ранок настав несподівано швидко. Та Уляна не помчала чимдуж до банкомату а потім вокзалу, як це уявлялося перед тим. Вона приготувала смачний сніданок і чекала Петра Михайловича, та його не було досить довго. Нарешті він прийшов з дивним пакунком в руці. Розгорнув ― а там голуб у клітці, білий-білий і з розпушеним хвостом. В другому пакунку були три старовинні книги.
― Вважай, що це ― матеріали конференції, ― промовив з посмішкою. Оцей білогрудий нехай допомагає в житті, поговори з ним, коли буде важко, він зрозуміє. А це тобі для науки: вони нарешті знайшли свого власника, бо щось засиділися вони в мене, набрид я їм.
Улянине захоплення просто не мало меж.
― Подарунки більше, аніж щедрі, та в мене до вас одне прохання.
― Ще і прохання? Ну і ну, ― його очі знову випромінювали приязнь, як і ввечері.
― Можна мені приїжджати до вас за порадами?
― Спробувала би не приїхати, ― тепер вже було не зрозуміти, чи то радісним відблиском світилися очі, чи то старечою сльозою…
Перон втікав від зеленавого потяга, бо не любив довго прощатися, а на пероні стояв і махав рукою старий психолог, і біля нього знову зібралося стільки голубів… Потяг зник, але вона не зникне. Колись ти питав себе, Петре, чи знайдеться хоч одна людина в усьому світі, якій твоя наука буде потрібна: не за оцінки, не за звання, а просто тому, що вона цим живе. Знайшлася. Що, мої білогрудки, зголодніли? Ну ходіть до мене: гулі-гулі-гулі-гулі…. Хороші ви мої…
А чорний чай у поїзді видався Уляні шипшиновим, та і шипшина згадалася, яка спочатку коле, а потім зігріває. І два Петри згадувалися: той, що птахів з рук годував у тінистому скверику, і той, що садив собі на коліно малу та допитливу і розповідав про ягоду свербивуску. А правду казав, тоді він правду казав…
― Тримай, ґаздине, ввечір добра гербата буде, ― простягнув онучці шипшину. ― Закімуй собі, що в цій єгоді житє по крішці збираїси. Свербивуска ― то непроста єгода, а зара меш видіти, чо я так кажу.
Корова слухняно ішла слідом за ґаздою і за її важкуватими кроками не було чути того, що мудрий дід дорогою договорював про шипшину, а мала внучка не надто і дослухала, а швидше віднесла ягоди на кухню. В свої чотири роки вона ще ніколи не бачила плоди шипшини, тільки квіти, які іноді приносила мама і ставила у воду, та і то рідко. Висипала ягоди в полив’яний таріль, а одна ягідка, виразна така, червонобока, зупинилася на долоні й так само розглядала Улянку. Све-рби-ву-ска… Дивне таке слово… У дідика і квіти, і трави завжди інакше називаються, ніж у мами, але і мама, і дідик про трави ну дуже багато знають. Чула вже різні слова, але такого дивного ще не чула… Спробувати би її на смак, вона ж не може бути отруйна, раз її наш дідик додому приніс. Здивування і розчарування водночас відбилися на дитячому обличчі, коли Улянка таки розкусила спокусливу ягоду: вона виявилася повною волохатих і зовсім не смачних зерен. А збоку з добродушним смішком за всим цим спостерігав дід Петро: ну і цікаве ж дівчинище, ні аби на стіл покласти і піти далі на свою хітанку, так ні, вона все перепробувати має…. Ой дівчи-дівчи, в кого ти лиш така вдалася…
Поки бабка «прибагала» вечерю, дід готував своїм ґаздинькам чай, запашний чай зі свербивуски. Як тільки гаряча гербата зачервонілася в чашці, Улянка її відсунула подалі:
― Не хочу свебивуску, вона колючка… Не буду…
― А ти пригадуєш собі, шо я казав тобі, коли ти їх в хату несла?
― Шо гербата добра буде…
― А перед тим?
― Шо в ній житє по крішці збираїси, ―Уляна з недовірливими нотками в голосі розтягувала слова.
Дід витяг з кишені шипшинову ягоду і поставив собі на долоню. Вловивши переблиски цікавості в очах внучки, продовжував говорити:
― Ану придивися д’цій єгоді: отік файна і червона, отік гладенька, аж поблискує. Так і в житю є: поки ші мале тий не гет си в житю розумієш, то всьо тобі легко тий файно, єк пристигла єгода проти сонця. Правду я кажу? ― на ласкавий, але уважний погляд діда внучка згідно закивала. Чекала продовження.
― З роками тобі кортит попробувати це житє на смак, аби таки направду, а не по-дитинєчому знати, їке вно є. А там саме зерно і кольки, і нема ніц доброго. А єк хтос тобі скаже після того, шо житє ― то є добре, ти вірити не меш, хоть би то і дід рідний сказав тобі, а добре я кажу?
Улянка й сама не знала, що тут треба відповісти, а тому просто чекала, коли дід на кінець розкаже, в чому вся загадка.
― А тепер гербати покушій. Покушій- покушій, не бійси…
Смак виявився свіжим, приємним, то навіть не один смак, там пару смаків переплелися, та мала дівчинка ще того не вловлювала, вона просто ковток за ковтком смакувала дивним напитком, який виявився зовсім не колючим. А дід казав далі:
― З чісом ти знов спробуєш ту свербивуску, але вже так, єк то мало бути, і вна вже не вколе, і свербіти не буде. А’чуй, їка запашна. То шо житє кістку підкладе замість винної єгоди ― таке не раз буде. Виглідає на одно, а спробуєш ― саме смітє. Але не шукай в собі злости на кішке життє, а чікай того чісу, коли тобі запахне тепленьков гербатов, а ти нап’єшси її тий аж тогди вчуєш, їке то житє. То байка, шо коле, зато потому нагріє.
Прокинулася від того, що кімнатою розгулював протяг. Хто ж так номери провітрює, що аж віконниці стукають? Так, а чому двері відчинені? Не зрозуміла… Хвилини за три стало ясно, що Уляну пограбували: з речами, грошима і документами можна попрощатися. Додому тисячу кілометрів, сюди приїхала у відрядження, яке, схоже, накрилося. Передзвонити додому, хай перешлють гроші переказом. …! Паспорт у сумці був. Як ти той переказ отримати збираєшся? І телефон там. Ну просто чудово, тут уже і казати щось зайве. Подивитися по кишенях, там повинно щось бути, може ти хоч раз телефон не в сумку, а в кишеню поставила? 30 гривень і банківська карточка. Хоч щось. Але зарплатня і так завтра. А що робити сьогодні? Але якби вона була вчора і Уляна її зняла, то зараз би було ще гірше.
Ішла по вулиці з таким виглядом, ніби ставила бруківці запитання: ну а далі що робити? Сіла на лавочку, намагалася згадати хоча би чийсь номер телефону, та думки так і розповзалися. В Назара якийсь дуже простий номер, сімок багато…. Уляно, ну як ти можеш не знати номери хоча би трьох найближчих людей: мами, подруги і Назара? Так, Назаровий колись таки набирала вручну, якщо постаратися, то згадаю. 097-76-97… якось так. Гудки, що почула в переговорному, нагадували своєрідну рятівну стрічку, за яку хотілося вхопитися і триматися. Ну візьми ти слухавку… Слухавку зняли і перед Назаровим «алло» почулося жіноче « мася, телефон».
― Яка він тобі мася, ти хто така взагалі?
― Назік, тут якась істеричка номером помилилася, прикинь… От люди… З самого ранку.
Ну а тепер що робити? Чим більше людей зустрічалося на вулиці, тим більше хотілося плакати. Зайшла в скверик, майже безлюдний, і… зайшлася плачем. Та за що це мені взагалі? Пропасти тепер тут чи як? Коли виплакалася до решти, перевела подих і просто почала оглядатися для чогось. На лавочці напроти сивий-сивий, аж білий дідик годує хлібом таких самих голубів. Красиво. Дід наче знав, що Уляна на нього дивилася. Бо раптом повернув голову і спитав з посмішкою:
― Що, кучерява, притиснуло тобі хвіст?
― Ви це мені?
― Та ще сам до себе говорити не навчився.
― Нічого мені не притиснуло, ще лише хвоста мені зараз бракувало…
― Тоді чого так скиглиш, як цуцик під ринвою?
Виливати на нього свою біографію в трьох томах і з передмовою явно не збиралася, а тому витерла сльози і підвелася з лавочки:
― Нічого, то я так, не в дусі.
Один голуб від діда почимчикував просто до Уляни: вирішив, напевне, що тепер вона так само буде його годувати. Та в руках у дівчини була тільки зім’ята серветка, яка цю птицю не мала чим зацікавити. Дідок розламав кусень хліба надвоє і простягнув один дівчині:
― Не розчаровуй ти так цього голуба, тим більше, що ви вперше бачите одне одного.
По черзі підкидали птицям хліб, але мовчали. Дідок думав про щось зовсім далеке, принаймні поглядом він був не тут. Та заговорив першим таки він:
― Ти марно намагаєшся прокрутити в голові те, що сталося. «За що мені це?», «І чого це сталося саме зі мною?» Так ти приблизно думаєш зараз. А маєш як думати? Що далі робити. І не безвихідь це. Безвихідь те, що ти не вмієш готувати грибовий суп так, як моя Розочка, світла їй пам’ять, а готувати його вже як вмієш тобі зараз таки прийдеться.
Уляна далеко не до кінця розуміла, що відбувається. А точніше, вона не розуміла нічого.
― Пішли, ― дідок сказав це з таким виглядом, ніби ні про які пояснення не могла бути і мова.
― Куди?
― От нерозторопна яка… Суп варити, грибовий.
Як не дивно, але Уляна пішла за ним: дідок на зловмисника був аж ніяк не схожий. Дивний ― це так ― але вона йому повірила. По дорозі вона правильно здогадалася, що зустріла просто самотнього старого дідика, який уже давно забув, коли у нього вдома жіночі руки готували його улюблений суп. Та і добра душа він, напевне: по обличчі прочитав, що іти дівчині зараз нікуди. Та в одному він помилився: вона таки вміє готувати грибовий суп, і то досить непогано. Його квартира чимось нагадувала музей: всюди книги, картини, фотографії. А на кухні зовсім маленьке фото в рамочці, фото молодої дівчини. Боже мій, ну як же вона схожа на Уляну! Неймовірна схожість… А вся справа в зачісці. Ось чому він так уважно спостерігав за нею у тому скверику, ось чому турбувався про дівчину, як про голуба з перебитими лапками.
Тут у нього вічною квартиранткою була самотність, і він втікав від неї до своїх голубів і залишав квартиру у її повному розпорядженні. Напевне, колишній вчений або письменник, тут справді якась особлива атмосфера. За вечерею розповіла господареві, а його звали Петром Михайловичем (як її дідуся), про те нерозумне становище, в якому опинилася: в готелі обікрали, відрядження зірване, а її хлопець тим часом взагалі з якоюсь там масею розважається. Він слухав уважно, але так, ніби думав про своє, а потім сказав:
― А тобі пощастило.
― ??
― Життя ― найкращий в світі скульптор, воно вміє відкидати все зайве і нетривке. Тобі пощастило, що цю чистку життя тобі зробило в молодості, що фальш ти роздивилася тепер. І те становище, в якому ти опинилася, буде тобі потрібною згадкою: згадавши себе в скверику, ти вже слабкості не піддашся, ти його назад не впустиш у своє життя.
― А якби я не зустріла вас? Я би пропала просто…
― Не думаю. Коли життя закриває перед нами двері, то залишає відкритим вікно, потрібно лише знайти і скористатися. Але тобі зараз важко повірити в те, що життя справедливе, тобі ще гірчить запах зради. Боляче. Я знаю. Але ти все правильно зробиш, ти розумна дівчина. Ти про інше мені скажи: а що за відрядження було?
― Конференція… З клінічної психології…
― Зараз компенсуємо. Треба ж тобі хоч якось віддячити за відмінний суп.
Петро Михайлович вийшов і покликав Уляну за собою. Вони зайшли у велику бібліотеку, і аж тоді Уляна зрозуміла, що перед нею ― психолог-теоретик, вчений. Так, за дивним збігом обставин він виявився її колегою. Коли дівчина побачила деякі книги в оригіналі, то у неї просто відібрало мову й вона вже дивилася на цього чоловіка, як на чарівника. Та і він здавався якимось казковим: а що, якщо Уляна заплющить очі й це все зникне? Та Петро Михайлович явно нікуди зникати не збирався, і це дуже добре. Він ніби розкидав від себе ту кору-шкаралущу, яка його сковувала, він емоційно розповідав, розмахував руками, іноді стишував голос, як для великої таємниці, а його очі просто сяяли від задоволення. Він вже більше не дивак-самітник, то якого тільки поштар приходить, його слухають, щиро слухають. І так приємно знати, що твої погляди поділяє людина, яка на 50-60 років від тебе молодша… Книги також відчули щось: досі їх неквапно брали з полиць, гортали, ставили на місце, а тепер ними ніби у вальсі закрутили: одна до одної книги приєднувалися на просторому столі з лампою, дві захоплені голови схилялися над ними, а повітрям літали зачудовані фрази: « Це дивовижно…», « А ви можете собі уявити, що…», « Подумати тільки….».
Ранок настав несподівано швидко. Та Уляна не помчала чимдуж до банкомату а потім вокзалу, як це уявлялося перед тим. Вона приготувала смачний сніданок і чекала Петра Михайловича, та його не було досить довго. Нарешті він прийшов з дивним пакунком в руці. Розгорнув ― а там голуб у клітці, білий-білий і з розпушеним хвостом. В другому пакунку були три старовинні книги.
― Вважай, що це ― матеріали конференції, ― промовив з посмішкою. Оцей білогрудий нехай допомагає в житті, поговори з ним, коли буде важко, він зрозуміє. А це тобі для науки: вони нарешті знайшли свого власника, бо щось засиділися вони в мене, набрид я їм.
Улянине захоплення просто не мало меж.
― Подарунки більше, аніж щедрі, та в мене до вас одне прохання.
― Ще і прохання? Ну і ну, ― його очі знову випромінювали приязнь, як і ввечері.
― Можна мені приїжджати до вас за порадами?
― Спробувала би не приїхати, ― тепер вже було не зрозуміти, чи то радісним відблиском світилися очі, чи то старечою сльозою…
Перон втікав від зеленавого потяга, бо не любив довго прощатися, а на пероні стояв і махав рукою старий психолог, і біля нього знову зібралося стільки голубів… Потяг зник, але вона не зникне. Колись ти питав себе, Петре, чи знайдеться хоч одна людина в усьому світі, якій твоя наука буде потрібна: не за оцінки, не за звання, а просто тому, що вона цим живе. Знайшлася. Що, мої білогрудки, зголодніли? Ну ходіть до мене: гулі-гулі-гулі-гулі…. Хороші ви мої…
А чорний чай у поїзді видався Уляні шипшиновим, та і шипшина згадалася, яка спочатку коле, а потім зігріває. І два Петри згадувалися: той, що птахів з рук годував у тінистому скверику, і той, що садив собі на коліно малу та допитливу і розповідав про ягоду свербивуску. А правду казав, тоді він правду казав…
2 коментарі