Помічне зілля
Лікар вже пішов. І моя розмова з крапельницею не буде розглядатися ним як чергове загострення. А з ким говорити? Лікареві ж чудово заплачено за те, аби я вволю наговорилася з крапельницею і щоб у мене кожного тижня були загострення, при яких тільки стаціонар. Ви працювали колись журналістом, вели власне розслідування? Хоча… Чому ви маєте бути неодмінно журналістом…. Ну добре, ви читали колись детективи? Тоді вам, звісно, знайома ситуація, коли слідчий роками розплутує якусь справу, а злочинцем виявиться найближча йому людина. Буває так, правда?
З тієї миті, як чоловік вирішив, що я не мовчатиму, мене навчили говорити з крапельницею. А ще навчили пити всілякі таблетки, від яких нестерпно дивитися на денне світло й так дратує власне волосся. А тепер питання на засипку: далі що? Тут нереально почати жити. Навіть спостерігати за життям не можна― в камері― ой, тобто палаті ― ні, все-таки камері― одна… Це буде нецікава розповідь, попереджаю одразу: звідси ні вийти, ні втекти. В сад мене виводити не хочуть. Лікар сказав― не рекомендується. А лікареві не рекомендував Ігор. Купив німецьке обладнання для клініки, аби в лікаря не виникало ніяких сумнівів щодо моєї неадекватності… І витяг його сина з в’язниці, хлопчина ж непоганий, це все його компанія винна…
Сон бачила… Нетой їхній психотропний, в напівмареві від хімікатів. Здоровий сон, аж не віриться― ніби сиджу я на лавочці, напроти мене― жінка старша. Простягає мені півлітрову банку молока:
― Покушій, їке добре. Ранішне.
Ковток наздоганяє ковток, і я відчуваю, як у мене всередині розливається джерело смаку. І ранок такий прохолодний, і роса така чиста, і я ЖИВУ…
― А прийдеш ші д’мині? ― питає.
― Та прийду.
В реальності мої ранки не такі. Аж тепер помітила, як слова «ранок» і «рана» схожі. Свіжа така, незагоєна рана. Так-так, це мої ранки. Один за одним, як повільна черга. За чим? Хіба за смертю.
* * *
―Можна?
Я вмить стрепенулася, як струна, і сіла. ДО МЕНЕ ПРИЙШЛИ! Я почула людський голос…
―Можна зайти?― повторила строго вдягнена жінка. Монашка, напевне.А я вже й забула, що відповідають в таких випадках. Я продовжувала дивитись на двері, через які вона зайшла― досі через них проходив тільки сивий Пелипець на обхід, санітарка Сильва і медсестри.
― Завтра весь світ радітиме народженню Христа. Тож ми приїхали до вас, аби радість наповнила ваше серце.
―Ви не самі?
―Там в коридорі Марія, моя вихованка. Ви вже вибачте, лікар сказала. Що ви― важкохвора і порадила дівчині не заходити в палату.
Сказала?.. Адже досі її лікував тільки Пилипець… То ось чому в палаті опинилася жива душа. Цього кощія зараз немає в лікарні.
― Ви проповідуватимете? ― сама не знаючи, для чого, спитала я.
― Ні, у вашій душі забагато відчаю та зневіри, аби слухати проповідництво.
― Що тоді?
― Розкажіть мені про себе. Ви в цих стінах навряд чи виговоритеся. Наговоритеся ― це точно, ну а чи виговоритеся…
…Це був жадібний, спраглий монолог, якого я так чекала ці 7 років. Викидала з себе слова на білий світ, ніби коробки з тісної кімнати, а потім відчиняла в душі вікна навстіж ― хай світлом наповниться. Дівчина деякий час стояла в коридорі біля напіввідчинених дверей. Ну дівчина та, вихованка Маріїна. А потім, всупереч всьому, зайшла. Обняла, як сестру, схилила голову на плече. А я, виливаючи дивне хвилювання слізьми, розповідала- розповідала- розповідала- розповідала- розповідала…
― Ви тут вже стільки часу… Ви мене вибачте, але як можна приймати транквілізатори й залишатися абсолютно адекватною?
― Моє бильце ліжка всередині ― порожниста трубка. Це бильце вже повне таблеток. Інколи я їх таки випиваю, коли медсестри над душею стоять. Або, гірше того, лікар. Але моєму ліжкові прийшлося важче. Цікаво, в кого з нас галюцинації страшніші.
Вперше бачу, щоби монашки з захопленням слухали про ризиковані вчинки.
― А якщо дізнаються?
― І…? Гірше не буде.
Потім говорили вони. Я слухала про Бога, про молитву, про віру. Неначе вперше слухала. Вона повторювала мені, що для Бога немає нічого неможливого. А потім прочитала в моїх очах повну зневіру у вихід з цього всього….
― Світлано, сьогоднішній день міг пройти по-іншому. Ваш лікар не напихає вас таблетками, він взагалі невідомо де. До вас впустили двох жінок, незнайомих вам. Вам говорять, що вихід таки є. Це не просто так, розумієте?
Марія зняла з себе срібний натільний хрестик і одягла на мене:
― Він вміє просити про допомогу…
― Кого?
― Бога, звичайно. Але просіть і ви, моліться.
― А як мені можна допомогти?
―А яка вам різниця, які Він вибере шляхи для вашого порятунку?
* * *
― Я ж впускала на 10 хвилин! Це вам не кафе!― голос медсестри кроїв повітря на рівні шматки.
― Все-все, ми вам дуже дякуємо, справді засиділися, вибачте.
Поглядом левиці, готової напасти, сестра проводила монашок до дверей.
― Ваш коктейль, мадам, ― процідила крізь зуби.
Раптом монашка ще раз рвучко відчинила двері й вибила в неї з рук стаканчик, горе-медикаменти розбіглися підлогою…
― Вибачте, я хотіла… Я хотіла ще раз попрощатися з Світланою…. Вибачте…
Я спостерігала за таблеткою, яка закотилася аж в сам куток палати, за побілілою від злості медсестрою. Справді, випадкового таки нічого не буває…
* * *
Моєю кімнатою ходять якісь люди… Ні, це олені… Он тому я вінок плела… А на люстрі хитається місяць… Ти ж не впадеш на мене, правда? Впадеш, кімната хитається… О, мама… Не треба мені знову говорити про Ігоря, він мені не дуже подобається. Чому мені так заважає волосся? Це лоскітно до болю… Воно живе, бо росте з мене, а я не хочу… Оленю, ну тікай, не топчися по мені, прошу тебе… Мамо…Мамо-о….
― Людо, ну як там?
― Нічого, зробила укол, зараз має заснути.
― Я тут подумав: таблетки їй давати ― без толку. Вона і так їх кудись дівати умудряється. Ці божевільні бувають такі винахідливі. Тому від сьогодні тільки ін’єкції.
― Як скажете, Романе Івановичу.
Сон молотив мене, місив, як туге тісто. Ломило кості, розпирала, аж розпікала гарячка. Хотілося пити, але для цього треба спочатку прокинутися, потім покликати медсестру, яка й так не прийде. Потім прокинулася. Думка почала чіплятися за думку, я почала згадувати монашок ― Марію і Любов. Вони говорили про вихід. Якщо не зараз, то ніколи. 7 років я грала, чудово імітувала дію препаратів. А коли сестра побачила, як я говорю з монашками, зрозуміла, що я НОРМАЛЬНА. Висновок: я не пила таблетки, ну або не завжди пила. Значить, тепер уколи. Все, моє ліжко, твоя примусова терапія закінчилася. А ось моя тільки починається. А якщо спробувати? Якщо це і є вихід?
«Отче наш, що є на небесах,
Нехай святиться ім’я Твоє,
Нехай прийде царство Твоє,
Нехай буде воля Твоя…»
Полум’я голодними язиками встромилося в кімнату, за ним білим змієм заповз дим. Ні, це не частина мого видіння. Я кричала, шалено кричала, поки моє горло не напилося диму.Мороком забігали рятувальники, підхопили, понесли. Прокинулася в зовсім іншій палаті. Не повірите: мені сказали, що це загальна терапія. А потім низка новин: того дня у нас на першому поверсі вибухнув кисневий балон. Почалася пожежа. Наш Пелипець загинув, він якраз тоді курив біля входу. Всі пацієнти розприділені по інших лікарнях… Документація згоріла. На мене місця в психіатрії не знайшлося, старий терапевт під свою відповідальність забрав мене в своє відділення. Через нього, ні, завдяки йому я перестала ненавидіти білі халати. Спочатку він відпоював мене настойками, щоби в прямому сенсі змити попередню терапію. Потім говорили ми з ним довго так… А потім він посміхнувся мені й сказав:
― Іди… Чіпляйся за життя, заново приймайся в цьому світі. Тебе ще нескоро шукатимуть. Документи ж згоріли, і все тут. Тебе вважатимуть загиблою і в твоєму випадку це величезний плюс. Ну іди вже, іди…
Я з лікарняних стін вибігала в м’ятно-вітряні обійми життя, ну а він стояв і сміявся, ніби хлопчина біля відчиненої пташиної клітки. Я бігала подвір’ям, підставляла обличчя під сонце, й мені було зовсім не соромно, що люди навколо зупинялися, спантеличені.
Підбігла до нього, не то рятівника, не то чарівника і сказала:
― То я живу? Я люблю вас, Петре Михайловичу!
* * *
А тепер куди? Напевне, за дорогою. ”…Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі…” Година-дві-чотири…Втомлена… Паморочиться в голові…
― Куди ви проти ночі?― голос із зупиненої машини ніби простягав руку допомоги.
― Не знаю, але нам по дорозі,― засміялася стомлено і… знепритомніла.
Прийшла до тями ― лежу на задньому сидінні, надворі злива страшенна й темно-темно, а ми їдемо. Він поїв мене чаєм з термоса і все повторював, що тут недалеко. Я не повірила і заснула…
Вам кошенятком біля шиї вмощувався ранок? Він лоскотав вас? І мене… Я прокинулася, машина стояла посеред галявини. Ні, це не зовсім галявина, бо хата недалеко. Не може бути… Я в горах! Дише туманами земля, пахне грибами й кошеним сіном. Збігає струмок, виполіскуючи до блиску гладеньке каміння… Я підійшла до самого порога хати, двері відчинені. З темних сіней показалася бабуся з мого сну і замість привітання сказала:
― Покушій, їке добре… Ранішне,― і простягла мені банку солодко-теплого молока.
Її хата дихала, цей подих я відчула з першим кроком до неї. Чисто побілені стіни, зілля за образами, ткані доріжки на лавицях. А біля вікна сидів той чоловік, який мене привіз.
― Як спали?
― Добре, дякую,― я ще не зовсім добре розуміла де я і що зі мною відбувається.
― Вуйно Палагно, приймаєте цю молодичку за свою? Вона потрімна, роботи боєтиси не буде.
― Коби сама не втекла, я приймаю, чьо ні..
― Ти, дівочко, мені голову не мороч. Я вижу, шо ти не проста. В ґаздивстві, правда, ти ніц си не розумієш, а от зілє наскрізь видиш, єке і від чого. І відки ти це знаєш? Ци ти чісом не ворожка?
― Ні, вуйно Палагно, ворожити я навіть не пробувала. Я колись журналістка була в місті, писала. Ну а про зілля цілюще я від своєї бабусі знаю, вона жила в місті, але сама з Косова.
Обличчя жінки аж засвітилося приємним здивуванням:
― Та ти тепер коло Косова, молодице.
―??
― Це Косівський район.
Вона розпитувала мене про бабку, але я сказала, що її вже давно нема. Найбільше її цікавило, як гуцулка, тобто моя бабка, прижилася в такому великому місті. А я їй зізналася, що бабку все життя тиснув сірий тротуарний панцир. Її кликали до себе гори, довго кликали, але так і не докликалися… А бабка моя непроста була: ніхто зі знайомих не міг пояснити, як вона так відчувала трави. Обертала пучок в руках, ніби говорила з ним поглядом, гладила. Зроду весела, біля трав була завжди замислена: складалося враження, що в ту хвилину вона прислухалася до лиш їй чутних голосів предків, які в ту мить їй шептали потихо, яку траву куди класти і з чим змішувати… І про кожну рослинку знала і по-народному, і по-науковому: вчителька, як-не-як.
― Видиш, молодице, житє тебе водило-водило, поки не привело туда, де серце ші віддавна корінь пустило. Видиш, таки докликалиси гори. Єк не бабку, то хоть тебе. А коли моїх з тих португалій докличіси, Божка їго знає…
―Ваші діти в Португалії?
―А я знаю, де вони? Вже чітвертий рік від них ни слуху ни духу, вже чітвертий рік…
* * *
Куховарити по місцевому вчилася довго, бо доти й воду закип’ятити без книжки не вміла. Ну а з бесідою взагалі пропадала. То я їх не розуміла, то вони мене. Пробувала щось записати, щоби краще запам’яталося. Але коли уявила, як це зі сторони виглядати має, то передумала зразу. Єдине, що в мене виходило нормально― це доглядати за домашніми тваринами. Та і з цим одного разу мені пощастило так пощастило…
― Світланко, йди закутайси, бо мене так поперек ймив, шо най це качка копне.
Тоді я ще не знала, що «закутатися» тут означає не загорнутися в щось тепле, а доглянути за худобою. Спочатку мене здивувало дивне прохання Палагни. Але потім я собі подумала, що якщо Палагну болить поперек, то вона просить мене закутатися потепліше, щоби не провіяло ще і мене. Загорнулася в ліжник, п’ю чай. Десь через півгодинки заходить Палагна:
―Світлано, дитинко, ти закуталаси?
―Так, вуйночко…
― А чого корова так риче?
―А їй яка різниця?
Сміху потім було більше, ніж повітря в хаті. Ой ніяка поки що з мене гуцулка…
Але найбільшим нам з Палагною задоволенням було ходити до місцевої церкви. Як висповідалася― ніби цебер холодної дощівки на себе висипала. Потрохи і з ровесниками роззнайомилася. Через три хаті Ганя живе, удовиця. Трохи далі― Оля, кухарка весільна. Та найкраще подружилася з медсестрою Оксаною. Закликала вона мене до себе писати писанки. Я трохи вміла колись, бабка показувала, але з роками забула що й до чого. Кривулька до кривульки тулиться, галузка галузці листок подає, вже й візерунок біле яйце від ока ховає. Писачок витанцьовує по яйці, лиш те що в боки не береться, а писаночка всміхається та міниться чимраз іншими кольорами. Оксанин чоловік лиш цікаво поглядав збоку і добродушно посміювався:
― Ий, буде-буде, вже курка їце не пізнає.
Раптом він перечепився за котячу миску і розпростерся на підлозі.
― А шляк би цих котів трафив та би їх не трафив! ― він витирав рештки розсипаного молока з шиї та лиця.
― Василю, ну ти бігме найшов де це сказати. Таже ти хочеш, аби писанці лице лупилоси?
Я в той час якраз витягала писанки з барвника.
―О, а шо я кажу,― розчаровано розвела руками Оксана.
Я поглянула на писанку і таки здивувалася: фарба нерівномірно зловила яйце. Справді, виглядало так, ніби писанці облупилося лице… Василь так само лиш скліпав очима. На вечір прийшла до нас і Палагна, ми писали вже втрьох. Говорили про трави, бо всі три на них прекрасно розумілися.
―Я вже трохи на цему світі прожила тий гербат шос навариласи, але ші потепер не розумію, єк ти, молодице, мені камінє з нирок вигнала. Окса’, таже ти памнітаїш, шо я так вайлокаласи, шо уже під ніж лігати мала. А відколи це дитинє коло мене крутитси, то шос таке мені прибагла, шо їкос ничьо не болит. Шо то є, молодице?
― А пригадуєте, ми кожен день чай на травах пили? А там листя суниці, ягоди шипшин, листя горобини і спориш. Ці трави помічні при нирковокам’яній хворобі. Добре ще би чорниць свіжих по ложечці їсти, але де їх зимою було шукати…
― З таким талантом тобі тут ціни не буде, ―підмітила Оксана. Вона так само лікує, тільки не травами, а медикаментами.
― Дивітси, жіночки, єк то дивно на світі буває: здибалиси гуцулка, шо робит уколи ти й піґулки прописує і паня з міста, шо на травах розуміїси. І так буває…
* * *
Коли ми з Палагною вернулися з церкви, трохи не випустили свячене з рук: на подвір’ї стояла розкішна іномарка. Тут, на чолі високого горба, вона виглядала не інакше, як корабель прибульців з Юпітера. У мене душа потрохи тікала в п’яти: це кінець, Ігор якимось чудом знайшов мене. Але як? Я ж втекла в другу частину країни… Боженько, ну за що… Але те, що відбувалося далі, взагалі збило мене з пантелику. Я чекала чого завгодно, тільки не цього. Двері машини відчинилися, з нього вибігла дівчинка років шести і кинулася до Палагни зі словами:
―My dear grandmother! I am glad to see you!
―Єк-єк ти кажеш? ― Палагна і дівчинка уважно дивилися одна на одну…
…Цього разу великодній стіл обняв і зібрав докупи всю Палагнину родину: на неї дивилися і не впізнавали три пари рідних очей: син Іван, невістка Алла і маленька Марта: ота симпатична блондиночка, що від радощів перейшла на англійську, коли бабусю біля хати побачила. А ось я себе вперше в цій хаті почувала чужою. Аллин погляд ніби питав мене хто я така і що роблю в них дома, та я справді не знала що відповісти. Коли гості полягали відпочити з дороги, Палагна й собі задрімала, я вийшла надвір. Через деякий час почула Аллині кроки.
― Змучилися, напевно? ― вона винесла покривало і ми посідали на призьбу і накрилися ним.― І давно ви мамі помагаєте?
― Відтоді, як потрапила сюди, рятуючись від смерті.
― А від смерті можна врятуватися?― її запитання прозвучало ніби не до мене, а взагалі кудись в сторону.
Я розповіла їй чесно все, вона вірила й не вірила своїм вухам. А я не могла ніяк дочитати її міміку: щось цю жінку ой як болить. І це не моя присутність, Алла мене зрозуміла. Навіть вдячна, що маму саму не залишаю ― вони ж з Іваном через місяць назад поїдуть. Але спитати просто так не сміла. Погляд же, що вперся в Аллин неспокій і не хотів уступатися, мозолив: ну що таке гризе цю жінку?
* * *
Біля затопленої печі вечір байку провадить, а тиша слухає, не перебиває… За вікном гроза з горами свариться, громи до скал достукатися хочуть, а в хаті вогонь і тиша п’ють настойку з м’ятою «на дайбоже» і ніби грози тої не чують і не бачать. Жінки посідали біля ватри, Палагна ще докинула дров, і ми з Аллою та Оксаною присунулися ближче, кожна мала в руках шиття. Палагнині хрестики виходили виразні та доладні, як чорнобриві ґазди, Аллині широкі та нетерплячі, Оксанині стрімкі та горді, а мої такі ж нерівні та неспокійні, як і моє життя. Оксана розказувала і не могла надивуватися з свого кота, якого вона в другий район кумові віддала, а кіт вернувся додому і тут же помер. Справді, коти переважно тікають з дому, коли чують смерть. Палагна задумалася:
― Ви не думайте, молодиці, шо звірина то є дурне і ніц не розуміє. А може д’нему, саракови, хатчина там обзиваласи… А чоловік хіба не так: де би не носило єго світом, а на старість хата таки закличе: ходи, най ті послідний раз обійму….
…. Сум сивим голубом попри серце літав, холодними крильми до серця тулився… Бесіда поволеньки плила, і все така сумна, гіркувата, як дим передранкової ватри…
― А де Алла?
― Певно, спати пішла, година вже пізня. Ідім і ми, рано вставати…
Тепла подушка обіймала і прилащувалася, але сон не йшов. Вийшла в сіни: туди опівнічний місяць насипав повні відра світла і спостерігає з висоти, задоволений. Вухо не зразу вловило хлипання. Воно хвилювало і розгойдувало тишу, як нічна хвиля сонний берег. Хлипання долинало з комори. Відчинила двері, зайшла…. Над старою дубовою скринею стояла, спершись на віко, Алла і голосила. Не розпитувала її, просто по сестринськи обійняла, зовсім так, як мене тоді монашка Марія в лікарні. Плач хлюпався об тишу і в темному кутку ховався. Виплакалася, почала розповідати, я не перебивала:
― Розумний той котик був, що помирати додому вернувся… Я ось теж… Ганялася життям, як ненормальна. Перед смертю всі, напевне, починають розуміти, що жили не так… А мені 32, розумієш? Усе є, тільки ненадовго…Рак…І без варіантів, навіть ворожки випробовувала. Я вже могла у що завгодно повірити, лише би метастази перестали ширитися, а я дні рахувати. Ти кажеш, що від смерті втекла, ну а в мене тоді чому не виходить….
―Я не сама втекла, мені помогли. І я тобі поможу. Ще не знаю, як саме, та допоможу.
Її очі відбили зневіру і неохоту говорити далі:
― Ти мені дуже допоможеш, якщо забудеш нашу розмову. Впораєшся?
Кроки віддалилися, двері в спальню з шумом зачинилися. Напевне, Алла доплакувала вже там. То ось що приховує цей погляд. Боже мій, ну як же їй допомогти?
Я впрошувала своє чуття, як тільки могла, нарешті воно принесло мені думкою рецепт настойки, Аллиного помічного зілля. Випити його вона не погодиться, вона вже зжилася зі своєю бідою і не допускає жодної зайвої надії. Тоді запропоную під виглядом чаю, антидепресанта, чогось подібного… Але як я не старалася, настойка для Алли виявилася такою цілющою, як черешневий компот… В чому справа? Невже справді не лікується? Ні, не може бути…. І раптом мене осінило… В неділю я упросила піти зі мною до сповіді, потім ми почали молитися вдвох. Що вона би не запитала про моє життя, то все розповідала. Ну а настойку незмінно підсувала замість ранкового чаю. Тепер має допомогти, це вже точно.
Але чомусь не помагає. Я кожен день дошукую всі складники, роблю все якнайкраще, ну а жінка в’яне і в’яне і нема їй діла до моїх чаїв. Терпіння почало покидати мене. Страх і сум просилися вилитися з мене, неначе з глиняного дзбана. Спустилася вниз за потічком, присіла, задивилася на воду… І не почула, як хтось потихо підійшов і поклав руку на плече:
― За ким ви так забанували, пані? ― я оглянулася і побачила Дмитра, Оксаниного брата.
― Не звертайте уваги, то я так…
― Таже ти трави чуєш. Хіба нема такої, аби ші й твоїй біді порадила?
― І я думала, що я трави відчуваю. А не виходить, коли потрібно, тоді не виходить. З моїм талантом хіба бородавки виводити, а не за рак братися!― враз спаленіла і підвелася, аби йти, бо зрозуміла, що остання фраза була явно зайва.
― Тихо, тихо, молодице, не бійся. Ця бесіда лишиться між нами. Гріх тобі на свій талант набирати, я вже крішку за тобов придививси. Може ти гріх за собов їкийс маєш, сильно обідила когос?
― Та ні, здається, не було такого. А яке це має відношення до того, що я роблю?
― Лиш чиста душа може покласти на ноги. Ти за смертельні хороби не браласи, от тобі й не нагадувалоси. А може ти не простила когос, молодице?
Кадрами фільму проплила лікарняна палата… Ігор, Пелипець, медсестри… Так, не простила, ось їм не простила. Ну як можна пробачити те, що вони 7 років робили зі мною? Я ледве й справді не збожеволіла…
― А видиш, а ти кажеш, шо великого гріха не маєш. А ти знаєш, єк воно тебе саму зсередини вигризає?
― Я не можу…
― Просто не зважуєшся.
Подивився не поглядом, а самою лиш доброю усмішкою і пішов. А я ще трохи посиділа біля води і встала й собі.
Стара церква дихала деревом і тканими рушниками, заспокоєна душа горнулася до тьмяності ікон. Сповідалася перед Богом, навіть священик не чув того, і Бог прощав мене, а я ― всіх кривдників. А потім замовила Службу за здоров’я, від щирого серця. І аж потім пішла далі по життю.
* * *
― Давай вже мені свої мікстури відкрито, не крийся. Думаєш, я не чую, що ти там щось домішуєш?― погляд Алли не то сердився, не то посміхався.
― А від тебе сховаєш, аякже,― я саме доварила і розлила в два кухлі.
Говорили ми тоді може вперше так задушевно. Ніби сестри: обі лиха з верхом напилися, дотепер в роті гірчить. Я не могла собі до кінця зрозуміти її стан, поки не поговорили ось так, без натяків і відмовок.
А через два тижні Алла помітила якісь зміни. Вони з чоловіком відклали повернення в Португалію, ми продовжили лікування. Якось вона поїхала в Київ на тиждень, навіть мені не сказала, для чого. Та я здогадувалася: там діагностика якісна.
* * *
І знову Палагнина, ні, таки наша хата всіх докупи збирає… Аллині очі світяться, голос тремтить, вона ще досі не може повірити. Палагна задивилася на кухоль з відваром, ніби на старого мольфаря.
― Ти ж не лиш цим її з того світу витягла, правда? Є ще якесь помічне зілля?
― Є, те саме, що і мене сюди привело… Тільки зовсім то не зілля, вуйночко..
― А що тоді?
Мій погляд показав на рушник, на якому вишневими хрестиками була вишита відповідь: « Отче наш, що є на небесах…»….
З тієї миті, як чоловік вирішив, що я не мовчатиму, мене навчили говорити з крапельницею. А ще навчили пити всілякі таблетки, від яких нестерпно дивитися на денне світло й так дратує власне волосся. А тепер питання на засипку: далі що? Тут нереально почати жити. Навіть спостерігати за життям не можна― в камері― ой, тобто палаті ― ні, все-таки камері― одна… Це буде нецікава розповідь, попереджаю одразу: звідси ні вийти, ні втекти. В сад мене виводити не хочуть. Лікар сказав― не рекомендується. А лікареві не рекомендував Ігор. Купив німецьке обладнання для клініки, аби в лікаря не виникало ніяких сумнівів щодо моєї неадекватності… І витяг його сина з в’язниці, хлопчина ж непоганий, це все його компанія винна…
Сон бачила… Нетой їхній психотропний, в напівмареві від хімікатів. Здоровий сон, аж не віриться― ніби сиджу я на лавочці, напроти мене― жінка старша. Простягає мені півлітрову банку молока:
― Покушій, їке добре. Ранішне.
Ковток наздоганяє ковток, і я відчуваю, як у мене всередині розливається джерело смаку. І ранок такий прохолодний, і роса така чиста, і я ЖИВУ…
― А прийдеш ші д’мині? ― питає.
― Та прийду.
В реальності мої ранки не такі. Аж тепер помітила, як слова «ранок» і «рана» схожі. Свіжа така, незагоєна рана. Так-так, це мої ранки. Один за одним, як повільна черга. За чим? Хіба за смертю.
* * *
―Можна?
Я вмить стрепенулася, як струна, і сіла. ДО МЕНЕ ПРИЙШЛИ! Я почула людський голос…
―Можна зайти?― повторила строго вдягнена жінка. Монашка, напевне.А я вже й забула, що відповідають в таких випадках. Я продовжувала дивитись на двері, через які вона зайшла― досі через них проходив тільки сивий Пелипець на обхід, санітарка Сильва і медсестри.
― Завтра весь світ радітиме народженню Христа. Тож ми приїхали до вас, аби радість наповнила ваше серце.
―Ви не самі?
―Там в коридорі Марія, моя вихованка. Ви вже вибачте, лікар сказала. Що ви― важкохвора і порадила дівчині не заходити в палату.
Сказала?.. Адже досі її лікував тільки Пилипець… То ось чому в палаті опинилася жива душа. Цього кощія зараз немає в лікарні.
― Ви проповідуватимете? ― сама не знаючи, для чого, спитала я.
― Ні, у вашій душі забагато відчаю та зневіри, аби слухати проповідництво.
― Що тоді?
― Розкажіть мені про себе. Ви в цих стінах навряд чи виговоритеся. Наговоритеся ― це точно, ну а чи виговоритеся…
…Це був жадібний, спраглий монолог, якого я так чекала ці 7 років. Викидала з себе слова на білий світ, ніби коробки з тісної кімнати, а потім відчиняла в душі вікна навстіж ― хай світлом наповниться. Дівчина деякий час стояла в коридорі біля напіввідчинених дверей. Ну дівчина та, вихованка Маріїна. А потім, всупереч всьому, зайшла. Обняла, як сестру, схилила голову на плече. А я, виливаючи дивне хвилювання слізьми, розповідала- розповідала- розповідала- розповідала- розповідала…
― Ви тут вже стільки часу… Ви мене вибачте, але як можна приймати транквілізатори й залишатися абсолютно адекватною?
― Моє бильце ліжка всередині ― порожниста трубка. Це бильце вже повне таблеток. Інколи я їх таки випиваю, коли медсестри над душею стоять. Або, гірше того, лікар. Але моєму ліжкові прийшлося важче. Цікаво, в кого з нас галюцинації страшніші.
Вперше бачу, щоби монашки з захопленням слухали про ризиковані вчинки.
― А якщо дізнаються?
― І…? Гірше не буде.
Потім говорили вони. Я слухала про Бога, про молитву, про віру. Неначе вперше слухала. Вона повторювала мені, що для Бога немає нічого неможливого. А потім прочитала в моїх очах повну зневіру у вихід з цього всього….
― Світлано, сьогоднішній день міг пройти по-іншому. Ваш лікар не напихає вас таблетками, він взагалі невідомо де. До вас впустили двох жінок, незнайомих вам. Вам говорять, що вихід таки є. Це не просто так, розумієте?
Марія зняла з себе срібний натільний хрестик і одягла на мене:
― Він вміє просити про допомогу…
― Кого?
― Бога, звичайно. Але просіть і ви, моліться.
― А як мені можна допомогти?
―А яка вам різниця, які Він вибере шляхи для вашого порятунку?
* * *
― Я ж впускала на 10 хвилин! Це вам не кафе!― голос медсестри кроїв повітря на рівні шматки.
― Все-все, ми вам дуже дякуємо, справді засиділися, вибачте.
Поглядом левиці, готової напасти, сестра проводила монашок до дверей.
― Ваш коктейль, мадам, ― процідила крізь зуби.
Раптом монашка ще раз рвучко відчинила двері й вибила в неї з рук стаканчик, горе-медикаменти розбіглися підлогою…
― Вибачте, я хотіла… Я хотіла ще раз попрощатися з Світланою…. Вибачте…
Я спостерігала за таблеткою, яка закотилася аж в сам куток палати, за побілілою від злості медсестрою. Справді, випадкового таки нічого не буває…
* * *
Моєю кімнатою ходять якісь люди… Ні, це олені… Он тому я вінок плела… А на люстрі хитається місяць… Ти ж не впадеш на мене, правда? Впадеш, кімната хитається… О, мама… Не треба мені знову говорити про Ігоря, він мені не дуже подобається. Чому мені так заважає волосся? Це лоскітно до болю… Воно живе, бо росте з мене, а я не хочу… Оленю, ну тікай, не топчися по мені, прошу тебе… Мамо…Мамо-о….
― Людо, ну як там?
― Нічого, зробила укол, зараз має заснути.
― Я тут подумав: таблетки їй давати ― без толку. Вона і так їх кудись дівати умудряється. Ці божевільні бувають такі винахідливі. Тому від сьогодні тільки ін’єкції.
― Як скажете, Романе Івановичу.
Сон молотив мене, місив, як туге тісто. Ломило кості, розпирала, аж розпікала гарячка. Хотілося пити, але для цього треба спочатку прокинутися, потім покликати медсестру, яка й так не прийде. Потім прокинулася. Думка почала чіплятися за думку, я почала згадувати монашок ― Марію і Любов. Вони говорили про вихід. Якщо не зараз, то ніколи. 7 років я грала, чудово імітувала дію препаратів. А коли сестра побачила, як я говорю з монашками, зрозуміла, що я НОРМАЛЬНА. Висновок: я не пила таблетки, ну або не завжди пила. Значить, тепер уколи. Все, моє ліжко, твоя примусова терапія закінчилася. А ось моя тільки починається. А якщо спробувати? Якщо це і є вихід?
«Отче наш, що є на небесах,
Нехай святиться ім’я Твоє,
Нехай прийде царство Твоє,
Нехай буде воля Твоя…»
Полум’я голодними язиками встромилося в кімнату, за ним білим змієм заповз дим. Ні, це не частина мого видіння. Я кричала, шалено кричала, поки моє горло не напилося диму.Мороком забігали рятувальники, підхопили, понесли. Прокинулася в зовсім іншій палаті. Не повірите: мені сказали, що це загальна терапія. А потім низка новин: того дня у нас на першому поверсі вибухнув кисневий балон. Почалася пожежа. Наш Пелипець загинув, він якраз тоді курив біля входу. Всі пацієнти розприділені по інших лікарнях… Документація згоріла. На мене місця в психіатрії не знайшлося, старий терапевт під свою відповідальність забрав мене в своє відділення. Через нього, ні, завдяки йому я перестала ненавидіти білі халати. Спочатку він відпоював мене настойками, щоби в прямому сенсі змити попередню терапію. Потім говорили ми з ним довго так… А потім він посміхнувся мені й сказав:
― Іди… Чіпляйся за життя, заново приймайся в цьому світі. Тебе ще нескоро шукатимуть. Документи ж згоріли, і все тут. Тебе вважатимуть загиблою і в твоєму випадку це величезний плюс. Ну іди вже, іди…
Я з лікарняних стін вибігала в м’ятно-вітряні обійми життя, ну а він стояв і сміявся, ніби хлопчина біля відчиненої пташиної клітки. Я бігала подвір’ям, підставляла обличчя під сонце, й мені було зовсім не соромно, що люди навколо зупинялися, спантеличені.
Підбігла до нього, не то рятівника, не то чарівника і сказала:
― То я живу? Я люблю вас, Петре Михайловичу!
* * *
А тепер куди? Напевне, за дорогою. ”…Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі…” Година-дві-чотири…Втомлена… Паморочиться в голові…
― Куди ви проти ночі?― голос із зупиненої машини ніби простягав руку допомоги.
― Не знаю, але нам по дорозі,― засміялася стомлено і… знепритомніла.
Прийшла до тями ― лежу на задньому сидінні, надворі злива страшенна й темно-темно, а ми їдемо. Він поїв мене чаєм з термоса і все повторював, що тут недалеко. Я не повірила і заснула…
Вам кошенятком біля шиї вмощувався ранок? Він лоскотав вас? І мене… Я прокинулася, машина стояла посеред галявини. Ні, це не зовсім галявина, бо хата недалеко. Не може бути… Я в горах! Дише туманами земля, пахне грибами й кошеним сіном. Збігає струмок, виполіскуючи до блиску гладеньке каміння… Я підійшла до самого порога хати, двері відчинені. З темних сіней показалася бабуся з мого сну і замість привітання сказала:
― Покушій, їке добре… Ранішне,― і простягла мені банку солодко-теплого молока.
Її хата дихала, цей подих я відчула з першим кроком до неї. Чисто побілені стіни, зілля за образами, ткані доріжки на лавицях. А біля вікна сидів той чоловік, який мене привіз.
― Як спали?
― Добре, дякую,― я ще не зовсім добре розуміла де я і що зі мною відбувається.
― Вуйно Палагно, приймаєте цю молодичку за свою? Вона потрімна, роботи боєтиси не буде.
― Коби сама не втекла, я приймаю, чьо ні..
― Ти, дівочко, мені голову не мороч. Я вижу, шо ти не проста. В ґаздивстві, правда, ти ніц си не розумієш, а от зілє наскрізь видиш, єке і від чого. І відки ти це знаєш? Ци ти чісом не ворожка?
― Ні, вуйно Палагно, ворожити я навіть не пробувала. Я колись журналістка була в місті, писала. Ну а про зілля цілюще я від своєї бабусі знаю, вона жила в місті, але сама з Косова.
Обличчя жінки аж засвітилося приємним здивуванням:
― Та ти тепер коло Косова, молодице.
―??
― Це Косівський район.
Вона розпитувала мене про бабку, але я сказала, що її вже давно нема. Найбільше її цікавило, як гуцулка, тобто моя бабка, прижилася в такому великому місті. А я їй зізналася, що бабку все життя тиснув сірий тротуарний панцир. Її кликали до себе гори, довго кликали, але так і не докликалися… А бабка моя непроста була: ніхто зі знайомих не міг пояснити, як вона так відчувала трави. Обертала пучок в руках, ніби говорила з ним поглядом, гладила. Зроду весела, біля трав була завжди замислена: складалося враження, що в ту хвилину вона прислухалася до лиш їй чутних голосів предків, які в ту мить їй шептали потихо, яку траву куди класти і з чим змішувати… І про кожну рослинку знала і по-народному, і по-науковому: вчителька, як-не-як.
― Видиш, молодице, житє тебе водило-водило, поки не привело туда, де серце ші віддавна корінь пустило. Видиш, таки докликалиси гори. Єк не бабку, то хоть тебе. А коли моїх з тих португалій докличіси, Божка їго знає…
―Ваші діти в Португалії?
―А я знаю, де вони? Вже чітвертий рік від них ни слуху ни духу, вже чітвертий рік…
* * *
Куховарити по місцевому вчилася довго, бо доти й воду закип’ятити без книжки не вміла. Ну а з бесідою взагалі пропадала. То я їх не розуміла, то вони мене. Пробувала щось записати, щоби краще запам’яталося. Але коли уявила, як це зі сторони виглядати має, то передумала зразу. Єдине, що в мене виходило нормально― це доглядати за домашніми тваринами. Та і з цим одного разу мені пощастило так пощастило…
― Світланко, йди закутайси, бо мене так поперек ймив, шо най це качка копне.
Тоді я ще не знала, що «закутатися» тут означає не загорнутися в щось тепле, а доглянути за худобою. Спочатку мене здивувало дивне прохання Палагни. Але потім я собі подумала, що якщо Палагну болить поперек, то вона просить мене закутатися потепліше, щоби не провіяло ще і мене. Загорнулася в ліжник, п’ю чай. Десь через півгодинки заходить Палагна:
―Світлано, дитинко, ти закуталаси?
―Так, вуйночко…
― А чого корова так риче?
―А їй яка різниця?
Сміху потім було більше, ніж повітря в хаті. Ой ніяка поки що з мене гуцулка…
Але найбільшим нам з Палагною задоволенням було ходити до місцевої церкви. Як висповідалася― ніби цебер холодної дощівки на себе висипала. Потрохи і з ровесниками роззнайомилася. Через три хаті Ганя живе, удовиця. Трохи далі― Оля, кухарка весільна. Та найкраще подружилася з медсестрою Оксаною. Закликала вона мене до себе писати писанки. Я трохи вміла колись, бабка показувала, але з роками забула що й до чого. Кривулька до кривульки тулиться, галузка галузці листок подає, вже й візерунок біле яйце від ока ховає. Писачок витанцьовує по яйці, лиш те що в боки не береться, а писаночка всміхається та міниться чимраз іншими кольорами. Оксанин чоловік лиш цікаво поглядав збоку і добродушно посміювався:
― Ий, буде-буде, вже курка їце не пізнає.
Раптом він перечепився за котячу миску і розпростерся на підлозі.
― А шляк би цих котів трафив та би їх не трафив! ― він витирав рештки розсипаного молока з шиї та лиця.
― Василю, ну ти бігме найшов де це сказати. Таже ти хочеш, аби писанці лице лупилоси?
Я в той час якраз витягала писанки з барвника.
―О, а шо я кажу,― розчаровано розвела руками Оксана.
Я поглянула на писанку і таки здивувалася: фарба нерівномірно зловила яйце. Справді, виглядало так, ніби писанці облупилося лице… Василь так само лиш скліпав очима. На вечір прийшла до нас і Палагна, ми писали вже втрьох. Говорили про трави, бо всі три на них прекрасно розумілися.
―Я вже трохи на цему світі прожила тий гербат шос навариласи, але ші потепер не розумію, єк ти, молодице, мені камінє з нирок вигнала. Окса’, таже ти памнітаїш, шо я так вайлокаласи, шо уже під ніж лігати мала. А відколи це дитинє коло мене крутитси, то шос таке мені прибагла, шо їкос ничьо не болит. Шо то є, молодице?
― А пригадуєте, ми кожен день чай на травах пили? А там листя суниці, ягоди шипшин, листя горобини і спориш. Ці трави помічні при нирковокам’яній хворобі. Добре ще би чорниць свіжих по ложечці їсти, але де їх зимою було шукати…
― З таким талантом тобі тут ціни не буде, ―підмітила Оксана. Вона так само лікує, тільки не травами, а медикаментами.
― Дивітси, жіночки, єк то дивно на світі буває: здибалиси гуцулка, шо робит уколи ти й піґулки прописує і паня з міста, шо на травах розуміїси. І так буває…
* * *
Коли ми з Палагною вернулися з церкви, трохи не випустили свячене з рук: на подвір’ї стояла розкішна іномарка. Тут, на чолі високого горба, вона виглядала не інакше, як корабель прибульців з Юпітера. У мене душа потрохи тікала в п’яти: це кінець, Ігор якимось чудом знайшов мене. Але як? Я ж втекла в другу частину країни… Боженько, ну за що… Але те, що відбувалося далі, взагалі збило мене з пантелику. Я чекала чого завгодно, тільки не цього. Двері машини відчинилися, з нього вибігла дівчинка років шести і кинулася до Палагни зі словами:
―My dear grandmother! I am glad to see you!
―Єк-єк ти кажеш? ― Палагна і дівчинка уважно дивилися одна на одну…
…Цього разу великодній стіл обняв і зібрав докупи всю Палагнину родину: на неї дивилися і не впізнавали три пари рідних очей: син Іван, невістка Алла і маленька Марта: ота симпатична блондиночка, що від радощів перейшла на англійську, коли бабусю біля хати побачила. А ось я себе вперше в цій хаті почувала чужою. Аллин погляд ніби питав мене хто я така і що роблю в них дома, та я справді не знала що відповісти. Коли гості полягали відпочити з дороги, Палагна й собі задрімала, я вийшла надвір. Через деякий час почула Аллині кроки.
― Змучилися, напевно? ― вона винесла покривало і ми посідали на призьбу і накрилися ним.― І давно ви мамі помагаєте?
― Відтоді, як потрапила сюди, рятуючись від смерті.
― А від смерті можна врятуватися?― її запитання прозвучало ніби не до мене, а взагалі кудись в сторону.
Я розповіла їй чесно все, вона вірила й не вірила своїм вухам. А я не могла ніяк дочитати її міміку: щось цю жінку ой як болить. І це не моя присутність, Алла мене зрозуміла. Навіть вдячна, що маму саму не залишаю ― вони ж з Іваном через місяць назад поїдуть. Але спитати просто так не сміла. Погляд же, що вперся в Аллин неспокій і не хотів уступатися, мозолив: ну що таке гризе цю жінку?
* * *
Біля затопленої печі вечір байку провадить, а тиша слухає, не перебиває… За вікном гроза з горами свариться, громи до скал достукатися хочуть, а в хаті вогонь і тиша п’ють настойку з м’ятою «на дайбоже» і ніби грози тої не чують і не бачать. Жінки посідали біля ватри, Палагна ще докинула дров, і ми з Аллою та Оксаною присунулися ближче, кожна мала в руках шиття. Палагнині хрестики виходили виразні та доладні, як чорнобриві ґазди, Аллині широкі та нетерплячі, Оксанині стрімкі та горді, а мої такі ж нерівні та неспокійні, як і моє життя. Оксана розказувала і не могла надивуватися з свого кота, якого вона в другий район кумові віддала, а кіт вернувся додому і тут же помер. Справді, коти переважно тікають з дому, коли чують смерть. Палагна задумалася:
― Ви не думайте, молодиці, шо звірина то є дурне і ніц не розуміє. А може д’нему, саракови, хатчина там обзиваласи… А чоловік хіба не так: де би не носило єго світом, а на старість хата таки закличе: ходи, най ті послідний раз обійму….
…. Сум сивим голубом попри серце літав, холодними крильми до серця тулився… Бесіда поволеньки плила, і все така сумна, гіркувата, як дим передранкової ватри…
― А де Алла?
― Певно, спати пішла, година вже пізня. Ідім і ми, рано вставати…
Тепла подушка обіймала і прилащувалася, але сон не йшов. Вийшла в сіни: туди опівнічний місяць насипав повні відра світла і спостерігає з висоти, задоволений. Вухо не зразу вловило хлипання. Воно хвилювало і розгойдувало тишу, як нічна хвиля сонний берег. Хлипання долинало з комори. Відчинила двері, зайшла…. Над старою дубовою скринею стояла, спершись на віко, Алла і голосила. Не розпитувала її, просто по сестринськи обійняла, зовсім так, як мене тоді монашка Марія в лікарні. Плач хлюпався об тишу і в темному кутку ховався. Виплакалася, почала розповідати, я не перебивала:
― Розумний той котик був, що помирати додому вернувся… Я ось теж… Ганялася життям, як ненормальна. Перед смертю всі, напевне, починають розуміти, що жили не так… А мені 32, розумієш? Усе є, тільки ненадовго…Рак…І без варіантів, навіть ворожки випробовувала. Я вже могла у що завгодно повірити, лише би метастази перестали ширитися, а я дні рахувати. Ти кажеш, що від смерті втекла, ну а в мене тоді чому не виходить….
―Я не сама втекла, мені помогли. І я тобі поможу. Ще не знаю, як саме, та допоможу.
Її очі відбили зневіру і неохоту говорити далі:
― Ти мені дуже допоможеш, якщо забудеш нашу розмову. Впораєшся?
Кроки віддалилися, двері в спальню з шумом зачинилися. Напевне, Алла доплакувала вже там. То ось що приховує цей погляд. Боже мій, ну як же їй допомогти?
Я впрошувала своє чуття, як тільки могла, нарешті воно принесло мені думкою рецепт настойки, Аллиного помічного зілля. Випити його вона не погодиться, вона вже зжилася зі своєю бідою і не допускає жодної зайвої надії. Тоді запропоную під виглядом чаю, антидепресанта, чогось подібного… Але як я не старалася, настойка для Алли виявилася такою цілющою, як черешневий компот… В чому справа? Невже справді не лікується? Ні, не може бути…. І раптом мене осінило… В неділю я упросила піти зі мною до сповіді, потім ми почали молитися вдвох. Що вона би не запитала про моє життя, то все розповідала. Ну а настойку незмінно підсувала замість ранкового чаю. Тепер має допомогти, це вже точно.
Але чомусь не помагає. Я кожен день дошукую всі складники, роблю все якнайкраще, ну а жінка в’яне і в’яне і нема їй діла до моїх чаїв. Терпіння почало покидати мене. Страх і сум просилися вилитися з мене, неначе з глиняного дзбана. Спустилася вниз за потічком, присіла, задивилася на воду… І не почула, як хтось потихо підійшов і поклав руку на плече:
― За ким ви так забанували, пані? ― я оглянулася і побачила Дмитра, Оксаниного брата.
― Не звертайте уваги, то я так…
― Таже ти трави чуєш. Хіба нема такої, аби ші й твоїй біді порадила?
― І я думала, що я трави відчуваю. А не виходить, коли потрібно, тоді не виходить. З моїм талантом хіба бородавки виводити, а не за рак братися!― враз спаленіла і підвелася, аби йти, бо зрозуміла, що остання фраза була явно зайва.
― Тихо, тихо, молодице, не бійся. Ця бесіда лишиться між нами. Гріх тобі на свій талант набирати, я вже крішку за тобов придививси. Може ти гріх за собов їкийс маєш, сильно обідила когос?
― Та ні, здається, не було такого. А яке це має відношення до того, що я роблю?
― Лиш чиста душа може покласти на ноги. Ти за смертельні хороби не браласи, от тобі й не нагадувалоси. А може ти не простила когос, молодице?
Кадрами фільму проплила лікарняна палата… Ігор, Пелипець, медсестри… Так, не простила, ось їм не простила. Ну як можна пробачити те, що вони 7 років робили зі мною? Я ледве й справді не збожеволіла…
― А видиш, а ти кажеш, шо великого гріха не маєш. А ти знаєш, єк воно тебе саму зсередини вигризає?
― Я не можу…
― Просто не зважуєшся.
Подивився не поглядом, а самою лиш доброю усмішкою і пішов. А я ще трохи посиділа біля води і встала й собі.
Стара церква дихала деревом і тканими рушниками, заспокоєна душа горнулася до тьмяності ікон. Сповідалася перед Богом, навіть священик не чув того, і Бог прощав мене, а я ― всіх кривдників. А потім замовила Службу за здоров’я, від щирого серця. І аж потім пішла далі по життю.
* * *
― Давай вже мені свої мікстури відкрито, не крийся. Думаєш, я не чую, що ти там щось домішуєш?― погляд Алли не то сердився, не то посміхався.
― А від тебе сховаєш, аякже,― я саме доварила і розлила в два кухлі.
Говорили ми тоді може вперше так задушевно. Ніби сестри: обі лиха з верхом напилися, дотепер в роті гірчить. Я не могла собі до кінця зрозуміти її стан, поки не поговорили ось так, без натяків і відмовок.
А через два тижні Алла помітила якісь зміни. Вони з чоловіком відклали повернення в Португалію, ми продовжили лікування. Якось вона поїхала в Київ на тиждень, навіть мені не сказала, для чого. Та я здогадувалася: там діагностика якісна.
* * *
І знову Палагнина, ні, таки наша хата всіх докупи збирає… Аллині очі світяться, голос тремтить, вона ще досі не може повірити. Палагна задивилася на кухоль з відваром, ніби на старого мольфаря.
― Ти ж не лиш цим її з того світу витягла, правда? Є ще якесь помічне зілля?
― Є, те саме, що і мене сюди привело… Тільки зовсім то не зілля, вуйночко..
― А що тоді?
Мій погляд показав на рушник, на якому вишневими хрестиками була вишита відповідь: « Отче наш, що є на небесах…»….
0 коментарів