Дивний лісник

… Ади скільки води – пливи – доки видиш. Зелено-сіра вода, в її прохолоду загортаєшся, і допливаєш до того каменя, біля протилежного берега, а попри тебе – попри саму руку – сріблистою лускою риба воду просилить і дінеться десь – не спам’ятаєшся. Тут, коло озера, дід живе – Лісник кажуть на нього – то він ту рибу вміє руками ловити. Казали, що дивний вуйко – заходить у озеро, плисти – не пливе, а стане серед води і наслухається, довго так стоїть. А відтак іде собі десь лісами направці – півднини так може ходити.
— Чи є в вас хтось з рідних?
-         Хтось є, на горісі сова писана сидит, а надвечір олениця скубчи сіно приходит, — відповідає дідо і накдалає поліна під старий дровник – і рівно так, ніби стіну вимуровує з них.
-         Та я серйозно, самі жиєте?
-         А я  хіба шуткую… Я ж тебе не питаю, чого ти тут – по тобі видно, що ти з долів, а тепер чогось тут.
-         Я приїхала на природу, просто – прогулятися. Ці ліси ж нічийні, правда? – допитувалася цікава туристка.
-         Раз ти прийшла – то тепер твої.
-         А куди та дорога виведе?
-         Куди справишся – туди й виведе, в кожного, дитино, дорога своя.
… Чудний чоловік. А ще казали, що дідо пташину мову знає – як та сова писана під вечір прилетить, то сідає коло діда на призьбу – ніби вона тут на ґаздівстві, і в руки дається, і дивиться на діда, а той щось приповідає.
Підступає до дідової руки по крокові-по півтори, приглядається, а відтак тулиться до руки, ніби й не сова, а звичайна собі сіра кішка. Колись таких дід спеціально розводив – його в парку природи називали «старшим від пташок», бо з Михайлом навіть вухаті сови говорили, і орли в руки легко давалися. Екскурсії не вів – розповідав про птахів лиш тим, хто спеціально розпитував – справді цікавився, от тоді Михайло міг розповідати годинами.
         Діти його завжди обступали і слухали ті розповіді, ніби малоймовірну казку, та і дорослі жваво перепитували.
-         Гарний яструб у вас. Ручний? – питає напівдитина-напівдівчина, але ближче не підходить – боїться.
-         Це вам не цирк, тут кожна птаха справжня.
-         Ну а я хіба про несправжніх?
-         Що я тобі на це маю, сказати, дитино? Ти десь виділа в природі ручного хижака? Відсунься, най накидаю кормів.
-         Я на стажування до вас..
-         Не шпотайся, кажу, під ногами – не видиш, що вони їсти хочуть?
-         Ви чуєте мене взагалі? Мене до вас прислали, практику проходити маю.
-         Воно і видно, що прислали – сама ти не від того.
-         Я… чого ви так кажете?
-         По тобі видно, дівчинино. За компанію вчитися пішла на це?
-         Та чого…
-         Та от і  я думаю, чого…
 
А найбільше милувався польотом своїх пернатих – для пташки політ – то найглибший подих, коли з небом і повітрям як ніколи на «ти». Кожна пташка по-своєму говорить до неба – та ширяє; та перелітає – лиш крильми зашаркотить; та пурхає, а та летить граючись – то повисне в польоті, то ніби додолу паде.
Її – свою Іринку – також пташкою називав  – щось у її рухах було від польоту. Плавного, а потім враз – стрімкого, нападового польоту розумного хижака. Вона дуже тонко, як для людини, розуміла межі хижацтва – де захист переходить у напад і починає втягувати самого хижака. Не нападала – перша. Проте захищалася – до останнього.
-         Про що ти думаєш, коли дивишся в небо?
-         Там ворони, бачиш, Михайле?
-         Певно, то на негоду – щось забагато їх, ціла зграя. То про що ти думаєш?
-         Про воронів. Про небо. То наші сумніви, Михайле. Або принаймні думки – без них це небо було би погожим, але трохи пустим.
-         Вони з характером… Цікаві  птахи. І якось в них то поєднується – так часто там, де бруд і непотріб, а тягнуться до блиску – такого невідповідного до того світу, в якому вони живуть. А ми хіба серед непотрібу проблем не вишуковуємо по-воронячи блиск?
-         І дивляться так якось – ніби лиш на тебе, помічав колись?
-         Пташка розумна, Іринко, пташка – розумна…
Разом годувати голубів – то вже багато для кого звичне. А ходити лісом і милуватися дятлами або насипати зимою зерна для пістрявих синиць – то таки щось. І коли серед ночі в шибку постукає пташина – то нащо в тому шукати поганих прикмет – можна просто накришити на підвіконня домашнього хліба, а пташка збиратиме, може навіть і з руки.
Цікаво, як тепер живеться Ірині – не чути нічо від неї відтоді, як вона – ну зовсім по-птичому – взяла і полетіла в далекі краї. Перелітна пташка, яка просто не вміє прощатися. Просто йде, коли відчуває початок кінця. Перелітна пташка…
….
-         Вуйку, то на дощ збирається… Боюся я проти такої грози в ліс іти. Можна я в вас коло хати перечекаю, — туристка або не захотіла у хащі заходити, або справді злякалася грози.
-         Можна, дитино, де не можна. А як поможеш скласти дрова до дощу – то і гербати попробуємо, такого більше ніде нема.
-         Чуєте… я  тут пташку на стежці найшла. Хтось їй крило перебив. А можна вона у вас побуде?
-         І це можна, – посміхнувся. – А як тобі виглядає, що то за пташка?
-         Соєчка, певно ще зовсім молоденька, — простягала на привідкритих долонях, а дід Михайло перебирав у свої – обережно так, ніби дитину в пелюшках…

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте