Старим садом
- Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.
- А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…
- Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, — дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.
- Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?
- А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.
- Дідику, мені бабка вчора в телефон сказала, що ви прислабли дуже – то правда? – уже тепер зрозуміла, що дідик зле чує і треба йому казати голосно.
- А єгоди цего року гет не зародили, не буде вже єгодового вина… — дивився стінами, дошукував слів – видно, таки добре чув, що його питали.
- … Дідику, до липня мусіте подужіти – з ким я маю в гриби йти?
- Чес іде, дівочко, чєс іде… То єк клубок – поки розсотуєш – не шкода нитки, а єк вхопиш за конец – банно си робит. Та хто вже годен тот клубок назад змотати…
- А я собі д’хаті песика принадила… Такого великого, кудлатого, як наш Босик був – пригадуєте? – втирала крадьки сльозу, бо перший раз застала діда спокійно-кволим, без жартів, співанок – не такий зовсім став дід..
- Сама єк Босик – лиш би бігала і дурнєчіласи, — жартома розкуйовдив голову і пішов до полиці. – В тебе май ліпші очі, — вказав на фотокартку, — шо на цій знимці пише?
- «Скоро буду дома, поцулуй в руку неню… Павло»… Хто то, дідику?
- Брат мій. Приходила вчора йкас кореспондентка – повишукували дес старі знимки, воєнних років – оця нам мала від брата прийти – не дочікалиси ни брата, ни знимки..
- Ви подобаєте на брата… Дуже..
- Ми оба в дєдю вдалиси — в селі казали навіть колис, шо близнєта ми двоє з Павлом. Кімуєш, я тобі за него казав – вуйко Павло, той шо олівцем патрети малював файно в армії?
- Ну..
- Отакий він був, видиш, — погладив знимку і поклав назад на полицю.
- Дідику, а ви віддавна зле чуєтиси?
- Відколи за молодицями не зазираю, — всміхнувся і взяв з лавиці на коліна кота. – Оце в мене Стьопка файний кіт – фуркотит собі на лавици і ластитси – хитрий ти є, браччіку…
- А дохторі що кажуть?
- … Ходім в сад… Я на ті дички, ну ті, того року насаджені, твої «полив’єнки» нащепив.
- … А я надовго приїхала. На роботі відпуск взяла. Буду вам такі добрі чаї лагодити, як того літа, пригадуєте? Я цего Йвана такого файного зіля всушила..
- Єк то скоро чєс іде, ий-зусмария, єк іде… Але ти ші то не вчула..
- … А пригадуєте, яку файну хітанку мені на грушці зробили?
- А закімувала – на котрій?
- На цій?
- Ні, на отій-о, там ше галуза вбік іде – видиш..
- Ага…
… Дід ловився рукою за траву – ніби перебирав гриву високій – майже в пояс – тимофіївці – а сонце між травою перебігало і розганяло звідти жучків – най ховаються десь в нижчій траві, в руки не лізуть.
… — Дідику, ви вже не носите той годинник, що я вам подарувала? Збавився?
- Ий, Маринко, коби то він лиш показував котра година – а за решту ціхо сидів… А то та стрілка бігає-бігає – ніби житя по трохи відбирає – не хочу я того видіти. В нашого панотця на парафії колись пісковий був годинник – знаєш такий?
- Знаю, клепсидра…
- Ото файна штука. Знаєш чо?
- ?
- Він біжит-добігає, ше трохи – і фертик, а ти йго перевернеш – і маєш далі почіток… Ото є штука..
- Дідику, як думаєте – скільки раз жиємо? Вірите в то, що таки раз?
- Або я знаю? Знаю, що кождий раз – послідний – другий вже так не буде.
- Мені казали, що людина переходить з одного життя в друге – ніби з хати в хату… Як думаєте, таке може бути?
- Годен знати?..
Щебет вівсянки і солодко-лоскітний запах акації пробралися в бесіду, стишили її, а відтак і зовсім відволікли…
- Таке красне літо, дідику…
- Добре кажеш, мала. А кімуєш тот дубок повід каналу? Ти садила… Мала така була, років зо три-штири..
- Кімую, я найшла жолудь і поклала в кротову ямку, а ви казали, що я в ворони навчилася, що ті такі самі садівниці. А я питала, чи з цього жолудя можуть вирости грушки.
- Ой дівчи-дівчи… — ще крок чи два – і сад цей закінчиться, а за ним дорога до каналу – а там ще пару кроків і ліс. – Вертаймоси д’хаті?
- Давайте..
- Ци доходимо до акацій?
- А пішли..
- А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…
- Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, — дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.
- Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?
- А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.
- Дідику, мені бабка вчора в телефон сказала, що ви прислабли дуже – то правда? – уже тепер зрозуміла, що дідик зле чує і треба йому казати голосно.
- А єгоди цего року гет не зародили, не буде вже єгодового вина… — дивився стінами, дошукував слів – видно, таки добре чув, що його питали.
- … Дідику, до липня мусіте подужіти – з ким я маю в гриби йти?
- Чес іде, дівочко, чєс іде… То єк клубок – поки розсотуєш – не шкода нитки, а єк вхопиш за конец – банно си робит. Та хто вже годен тот клубок назад змотати…
- А я собі д’хаті песика принадила… Такого великого, кудлатого, як наш Босик був – пригадуєте? – втирала крадьки сльозу, бо перший раз застала діда спокійно-кволим, без жартів, співанок – не такий зовсім став дід..
- Сама єк Босик – лиш би бігала і дурнєчіласи, — жартома розкуйовдив голову і пішов до полиці. – В тебе май ліпші очі, — вказав на фотокартку, — шо на цій знимці пише?
- «Скоро буду дома, поцулуй в руку неню… Павло»… Хто то, дідику?
- Брат мій. Приходила вчора йкас кореспондентка – повишукували дес старі знимки, воєнних років – оця нам мала від брата прийти – не дочікалиси ни брата, ни знимки..
- Ви подобаєте на брата… Дуже..
- Ми оба в дєдю вдалиси — в селі казали навіть колис, шо близнєта ми двоє з Павлом. Кімуєш, я тобі за него казав – вуйко Павло, той шо олівцем патрети малював файно в армії?
- Ну..
- Отакий він був, видиш, — погладив знимку і поклав назад на полицю.
- Дідику, а ви віддавна зле чуєтиси?
- Відколи за молодицями не зазираю, — всміхнувся і взяв з лавиці на коліна кота. – Оце в мене Стьопка файний кіт – фуркотит собі на лавици і ластитси – хитрий ти є, браччіку…
- А дохторі що кажуть?
- … Ходім в сад… Я на ті дички, ну ті, того року насаджені, твої «полив’єнки» нащепив.
- … А я надовго приїхала. На роботі відпуск взяла. Буду вам такі добрі чаї лагодити, як того літа, пригадуєте? Я цего Йвана такого файного зіля всушила..
- Єк то скоро чєс іде, ий-зусмария, єк іде… Але ти ші то не вчула..
- … А пригадуєте, яку файну хітанку мені на грушці зробили?
- А закімувала – на котрій?
- На цій?
- Ні, на отій-о, там ше галуза вбік іде – видиш..
- Ага…
… Дід ловився рукою за траву – ніби перебирав гриву високій – майже в пояс – тимофіївці – а сонце між травою перебігало і розганяло звідти жучків – най ховаються десь в нижчій траві, в руки не лізуть.
… — Дідику, ви вже не носите той годинник, що я вам подарувала? Збавився?
- Ий, Маринко, коби то він лиш показував котра година – а за решту ціхо сидів… А то та стрілка бігає-бігає – ніби житя по трохи відбирає – не хочу я того видіти. В нашого панотця на парафії колись пісковий був годинник – знаєш такий?
- Знаю, клепсидра…
- Ото файна штука. Знаєш чо?
- ?
- Він біжит-добігає, ше трохи – і фертик, а ти йго перевернеш – і маєш далі почіток… Ото є штука..
- Дідику, як думаєте – скільки раз жиємо? Вірите в то, що таки раз?
- Або я знаю? Знаю, що кождий раз – послідний – другий вже так не буде.
- Мені казали, що людина переходить з одного життя в друге – ніби з хати в хату… Як думаєте, таке може бути?
- Годен знати?..
Щебет вівсянки і солодко-лоскітний запах акації пробралися в бесіду, стишили її, а відтак і зовсім відволікли…
- Таке красне літо, дідику…
- Добре кажеш, мала. А кімуєш тот дубок повід каналу? Ти садила… Мала така була, років зо три-штири..
- Кімую, я найшла жолудь і поклала в кротову ямку, а ви казали, що я в ворони навчилася, що ті такі самі садівниці. А я питала, чи з цього жолудя можуть вирости грушки.
- Ой дівчи-дівчи… — ще крок чи два – і сад цей закінчиться, а за ним дорога до каналу – а там ще пару кроків і ліс. – Вертаймоси д’хаті?
- Давайте..
- Ци доходимо до акацій?
- А пішли..
0 коментарів