Чоколяда
- То був найкращий подарунок — не мій, звісно, але — який! Мама купила три карамельні солдатики — коли я відкрила коробку, вони глянули на мене, ніби запрошуючи до гри чи то казки, і переконували, що ця коробка — то насправді двері до королівства, яке вони охороняють, і не ховаються вони тут, а на караулі стоять.
Звісно, що й імена я їм дала — Петер, Штефан і Ганс — так називали героїв у різних казках, то чому я не могла назвати так своїх солдатиків? «А рушниця у вас — справжня?», — спитала його, потягнулася рукою, щоби перевірити, але рушниця… відламалася, і мій солдатик залишився зовсім обеззброєний. Стояв і далі на своєму караулі, тільки мовчки подивлявся на мене, ніби з докором: «Дівчисько… Ну хто ж так зі зброєю поводиться?». А потім прийшла мама. Вона не тільки не знала, як полагодити рушницю Ганса і як він тепер королівство вартуватиме, але і не знала також, що тепер сусідському Миколці подарувати — хіба що розмальовку… Так я дізналася, що оце маленьке військо насправді збиралися віддати отому Миколі, який завжди дражниться і навіть битися нормально не вміє. І навіщо йому солдатики? Він же — як дівчинка… Так мої солдатики залишилися в мене — недовго, правда, але то вже зовсім інша історія.
- Цікаві в тебе іграшки були, Людо… А мені Миколай якось приніс величезного такого шоколадного зайця — зараз пасхальні схожі продають. Але той не у фользі був — а наче справжній. Його біля ліжка ставили, а я прокидався і гладив його, ніби і правда по шерсті, і нізащо би не повірив, що він їстівний — це ж мій друг, зайчик… Я з ним грався, носився кожною кімнатою, показував навіть оцінки в щоденнику, а на вечір заєць почав трохи топитися, а потім і зовсім зник. А вранці мама з новим подарунком прийшла — шоколадним тортом від мого зайчика.
- Знаєш, Максе, ті спогади приходять, коли від власної дорослості стає самотньо. Пригадуються іграшки, картонні казочки-розкладки, намети з килима і книг посеред хати… А коли від втоми спостерігаєш життя, ніби крізь мутну плівку або погано вимите скло, пригадую собі, як щиро раділа, коли дідик приносив з саду малину на листочку від ревеня, а бабка відкривала комод, перекладала там вишивки, і було так цікаво крадьки заглядати що там таке — поки бабуся не закриє і не скаже, що самій цю шухляду відкривати не можна. Не можна, але ж цікаво як…
- А я любив кататися з татом польовою дорогою на велосипеді… Спочатку він на своєму катав, а потім, коли я підріс — то все починалося з «Ану, хто швидше?»
- Часто пригадуєш?
- Що?
- Ну… все: зайця, велосипед, себе малого?
- Так як ти перед тим сказала — коли самотньо.
- А я ще люблю пригадувати свої мрії — якою мріяла стати, коли виросту..
- І як мрії — збулися?
- Деякі так… Знаєш, якось знайшла зошит один — вела його в класі так другому. А там великими буквами написано, якою я хочу стати..
- І якою?
- «То, що книжка пише»..
- Що-що?
- Просто моя бабка… ну це довга історія. Але якщо коротко — майже кожних вихідних робила цукерки. Казала на них по-нашому: чоколяда. І коли в неї виходила найкраща, найвдаліша цукерка, вона мені віддавала її першою і казала: «Тримай: чоколяда — то, що книжка пише». І я собі знала, що то найвища похвала і сама хотіла бути такою, як ота книжка пише, що так бабці подобається..
- Смішна ти… Чоколяда… А моя теж цукерки домашні робила… чи то печиво швидше — горішки. Я коли малим був — у вазон їх спочатку садив, думав, що виросте справжній горіх і цукерками родити буде.
- Певно треба вже збиратися потрохи — наступна станція — наша.
- Нічого — вона і так кінцева. Підем трохи місто дивитися перед семінаром?
- Давай...
Старе місто зустрічало новим днем, вологою бруківкою і запахом кави з молоком.
- О, ця шоколадниця..
- Хто?
- Бачиш оту тітку з кошиком?
- Так...
- Вона продає дуже смачний шоколад — її тут всі знають. І кожному покупцеві говорить якісь особливі слова — свого роду ворожіння на шоколаді — саме те, що він хоче почути..
- Гм… Цікаво, що скаже нам..
- А може би ви, пане, купили в мене чололяду для цієї панянки? Моя чоколяда, пане — то, що книжка пише...
І звідки вона знала… Простукотіли чиїсь підбори, десь акордеон тихо грає, а там каштан до бруківки стукається — полетів з гілки, тепер з тротуаром грається — а Люда і Максим дивилися здивовано то на стару кондитерку, що пішла собі далі вулицею і не оглядалася, то на двох шоколадних зайців — менших набагато, але дуже схожих на того, якого так часто пригадував Максим… «Чоколяда — то, що книжка пише»… Ні, ну це ж треба..
Звісно, що й імена я їм дала — Петер, Штефан і Ганс — так називали героїв у різних казках, то чому я не могла назвати так своїх солдатиків? «А рушниця у вас — справжня?», — спитала його, потягнулася рукою, щоби перевірити, але рушниця… відламалася, і мій солдатик залишився зовсім обеззброєний. Стояв і далі на своєму караулі, тільки мовчки подивлявся на мене, ніби з докором: «Дівчисько… Ну хто ж так зі зброєю поводиться?». А потім прийшла мама. Вона не тільки не знала, як полагодити рушницю Ганса і як він тепер королівство вартуватиме, але і не знала також, що тепер сусідському Миколці подарувати — хіба що розмальовку… Так я дізналася, що оце маленьке військо насправді збиралися віддати отому Миколі, який завжди дражниться і навіть битися нормально не вміє. І навіщо йому солдатики? Він же — як дівчинка… Так мої солдатики залишилися в мене — недовго, правда, але то вже зовсім інша історія.
- Цікаві в тебе іграшки були, Людо… А мені Миколай якось приніс величезного такого шоколадного зайця — зараз пасхальні схожі продають. Але той не у фользі був — а наче справжній. Його біля ліжка ставили, а я прокидався і гладив його, ніби і правда по шерсті, і нізащо би не повірив, що він їстівний — це ж мій друг, зайчик… Я з ним грався, носився кожною кімнатою, показував навіть оцінки в щоденнику, а на вечір заєць почав трохи топитися, а потім і зовсім зник. А вранці мама з новим подарунком прийшла — шоколадним тортом від мого зайчика.
- Знаєш, Максе, ті спогади приходять, коли від власної дорослості стає самотньо. Пригадуються іграшки, картонні казочки-розкладки, намети з килима і книг посеред хати… А коли від втоми спостерігаєш життя, ніби крізь мутну плівку або погано вимите скло, пригадую собі, як щиро раділа, коли дідик приносив з саду малину на листочку від ревеня, а бабка відкривала комод, перекладала там вишивки, і було так цікаво крадьки заглядати що там таке — поки бабуся не закриє і не скаже, що самій цю шухляду відкривати не можна. Не можна, але ж цікаво як…
- А я любив кататися з татом польовою дорогою на велосипеді… Спочатку він на своєму катав, а потім, коли я підріс — то все починалося з «Ану, хто швидше?»
- Часто пригадуєш?
- Що?
- Ну… все: зайця, велосипед, себе малого?
- Так як ти перед тим сказала — коли самотньо.
- А я ще люблю пригадувати свої мрії — якою мріяла стати, коли виросту..
- І як мрії — збулися?
- Деякі так… Знаєш, якось знайшла зошит один — вела його в класі так другому. А там великими буквами написано, якою я хочу стати..
- І якою?
- «То, що книжка пише»..
- Що-що?
- Просто моя бабка… ну це довга історія. Але якщо коротко — майже кожних вихідних робила цукерки. Казала на них по-нашому: чоколяда. І коли в неї виходила найкраща, найвдаліша цукерка, вона мені віддавала її першою і казала: «Тримай: чоколяда — то, що книжка пише». І я собі знала, що то найвища похвала і сама хотіла бути такою, як ота книжка пише, що так бабці подобається..
- Смішна ти… Чоколяда… А моя теж цукерки домашні робила… чи то печиво швидше — горішки. Я коли малим був — у вазон їх спочатку садив, думав, що виросте справжній горіх і цукерками родити буде.
- Певно треба вже збиратися потрохи — наступна станція — наша.
- Нічого — вона і так кінцева. Підем трохи місто дивитися перед семінаром?
- Давай...
Старе місто зустрічало новим днем, вологою бруківкою і запахом кави з молоком.
- О, ця шоколадниця..
- Хто?
- Бачиш оту тітку з кошиком?
- Так...
- Вона продає дуже смачний шоколад — її тут всі знають. І кожному покупцеві говорить якісь особливі слова — свого роду ворожіння на шоколаді — саме те, що він хоче почути..
- Гм… Цікаво, що скаже нам..
- А може би ви, пане, купили в мене чололяду для цієї панянки? Моя чоколяда, пане — то, що книжка пише...
І звідки вона знала… Простукотіли чиїсь підбори, десь акордеон тихо грає, а там каштан до бруківки стукається — полетів з гілки, тепер з тротуаром грається — а Люда і Максим дивилися здивовано то на стару кондитерку, що пішла собі далі вулицею і не оглядалася, то на двох шоколадних зайців — менших набагато, але дуже схожих на того, якого так часто пригадував Максим… «Чоколяда — то, що книжка пише»… Ні, ну це ж треба..
4 коментарі