Любисток

Пили холодне молоко з глиняних горнят — після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь — ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату — здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями — так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому — ближче.

-                     Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати… А чого я того ні разу не застала?

-                     Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку — до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже...

-                     А як маю жити?

-                     Шо тобі за то казати буду…

-                     То, що тепер думаєте.

-                     Али би не думала, шо я си сварю. Забігані ви тепер, молоді — за чимос гонитеси, а зловите — навіть не спамнітаїтеси — за другим побіжите. Я придивилася єк ти  кожного літа приїхаєш: півднини проспала, півднини задурно посиділа, зо два рази пішла на ріку — познимкувалиси коло води — ото ти називаїси в гори поїхала. Єкби ти вміла затримати своє житє, якби сама вміла си ним любувати...

-                     Просто тепер якась пора така… не знаю — час ніби крізь пальці тікає — лови-не-лови...

-                     Лови, Улянко, лови… Ти би до сонця си придивила тогди, коли  з-за верха «добраніч» каже — червонаве таке, ніби цілий день соки збирало і аж тепер пристигло. Або коли грибами пахне смеречина — ти крок — а там роса, ти шє крок — а вона густіша..

-                     Вам добре — ви в такій красі живете, — певно того до всього так призираєте.

-                     Думаєш, тут так всі призирають до того, шо довкруг них?  Та ші в горах: тут кождий роботу пантруї… Але мій дєдя, а твій предід такий був — забирає сіно з городу, а на споді мишки си вгніздили, а він їх так з сіном — ніби в гнізді — під другу копицю перекладе — а єк не боютси — то тримає на долони і до тої малої звірини призирає. А вни шос там цєвкают.

-                    … Ніби говорять...

-                     Чисто так, ніби радютси… Казав мені все, шо єк справуватиси буду файно, то позволит мені спати не в хаті, а на сіні. І я то так любила, не переказати би тобі, Улянко.

-                     Воно ж колюче має бути?

-                     Не коле — лежиш і топишси в мнікому і запашому пласті, а єк сіно надворі закладене — шо нема стріхи над головов — то зірки видиш. І єк зачинают ті зірки серед серпня падати… А шє вітерец легонький, а сіно пахне — бо там усєка трава кошена — і мнєтка, і материнка, а з бабиного пригородка любисток даєси знати — солодкий — аж терпкий — я, коли вже дівочила, усе в нему лице вмивала, запаху того наслухала і чогось собі думала, шо так і пахне любість — солодко, аж терпко...

-                     Бабко, а який той любисток? Покажете?

-                     Завтра вже, дитинко -  зряня встанеш, то будемо йго обі рвати, а ти собі загрієш води і я тобі на голову літеплим відваром злию… Дівочко ти моя, дівочко…

-                     Я вчора  в ваших єгодах їжєка виділа… Смішний такий.

-                     Пригадуєш, як ти малов від їжєка тікала і казала, шо за тобов бігла така миш, шо чихає?

-                     Та мені зо шість років було, не більше.

-                     В школу ші не ходила. Пішла в єгоди, а відти в плачі: «Ба', там така миш, але так чихає..» А потому твоя «миш» молоко пила з нашим котом з одної миски, і ти вже ближче підходила — аби таки того звірка си роздивити...

-                     Я коли в місті одного разу парком ішла — їжіки два дорогу перебігали, а  я собі і нагадала ваш сад, і того малого їжака, сивого і з довгим писочком...

-                     А тебе коли все довго нема — я все на твої півонії любуюси — лиш то шо не гладю — добре ти то зробила, шо посадила...

-                     Прополемо завтра?

-                     Мож..

-                     І любисток..

-                     І любисток...

… Вечір зірка до зірки складав на небі делікатний узір, пахло любистком і скошеним сіном, вітер перебирав по одному листикові, вільху сріблисту гладив — але стиха так, як перед сном.