Чорні сливки

  -  Та прийде він. Це чорне  крісло не вміє чекати просто так.

Старий і дивакуватий майстер твердо переконував, що меблі в його кімнаті дуже особливі. І не тільки тому, що їм по сто з гаком років. Я вирішила погортати книгу – аби не підтримувати бесіди, в якій хотілося як не перепитувати, то перечити: чого це саме в нього крісла даремно не чекають, а  дзеркало показує душу замість просто обличчя. А дід цей впертий, тому краще перевести погляд на темно-зелену палітурку і тиснені букви.

-         Чорні сливки будеш? – тримав на долоні три так, ніби він не годинникар, а хлопчик з сусіднього дворика.

-         Чорнослив? Ну… ну давайте.

-         Не чорнослив. Чорнослив – то вже засушене, спресоване – а це соковиті чорні сливки. Руку відкрий. Отак.

-         Чорні. Як ваше крісло.

-         Помітила, — задоволено посміхнувся і  погладив дерев’яне бильце.

-         І підлога у вас така… ну майже чорна. А де годинники?

-         В своєму домі не тримаю кліток для часу.

-         Не любите?

-         Не тримаю.

-         А навіщо їх тоді робити – якщо вони клітки.

-         Щоби час не розлітався безголовою зграєю. Аби плив собі. Але його не завжди треба затискати між відліками стрілки – навіть такої різьбленої, як моя.

Ні, таки самолюбивий цей дід – чи то всі галичани такі гонористі? Скрип дверей, впущене надвірнє світло і сливки… випали з руки на долівку і порозкочувалися. Коли стиглі чорні сливи розкочуються по дві в різні сторони – темна підлога відображає якийсь малюнок. Відблиски і напівтони – а починалося все глухим стукотом стиглої сливки до лакованої підлоги…

-         От, внучку, це та жінка, що буде тебе малювати. Студентка ще певно. Портретистка?

-         Так.

-         Звідки знаєш?

-         Ну… ну бо портрети малюю.

-         А що пробувала ще малювати?

-         Нічого, тільки портрети олівцем.

-         Дивна ти… портретистка. Може ти взагалі зварювальниця?

-         Хто?

-         Ну ти зваркою орудувати пробувала?

-         Ні..

-         От і  я кажу: ти ж не знаєш, може ти зварювальниця краща, ніж портретистка.

Три пари поглядів навхрест: «Діду, ну чого ти, перший раз же людина прийшла..» — перший, несміливий трохи. «Та нормально все, розуміє вона жарти» — посміювався другий. «І що я тут роблю…» — розглядався третій.

Тоді пробула в тій хаті пару годин. Намалювала портрет, віддала хлопцеві і вирішила більше не вчитися. Коряво якось вийшло, штрихи кусалися різкими стиками, кололися різкими заломинами. Все-таки дурнувата це затія писати віртуальному другові «я тебе намалюю» і їхати бозна-куди виконувати обіцянку. Ще нерозумніше приїхати без попередження, застати вдома діда-годинникаря, того ще горіха, який поняття не має де його внук, але все знає про гостю-незнайомку. Правильно він тоді помітив: вона називає себе портретисткою тільки тому, що в намальованих нею фігурках люди себе впізнають. І чого тільки раніше підсміювалася, коли чула, що для фотороботів теж треба художника…

-         Тут двадцять третє? – хлопець перервав роздуми несподіваним запитанням.

-         Ой, так, я  на вашому місці сиджу. Просто в мене верхнє.

-         Ну то поміняємося. Головне, що я знайшов своє купе.

Обоє подивилися з питанням «звідки ж я тебе знаю», першою згадала Поліна, в неї непогана пам’ять на обличчя:

-         Малюнок зразу викинув?

-         Та чого… Висить біля книжкової. Я якось пробував перемалювати тебе з фотографії. Не вийшло. Ловко ти якось то робиш, що схожа людина виходить.

-         А я більше не малюю, — всілися одне напроти одного, Максим привідкрив фіранку. — Як дід?

-         Лагодить. Вміє, знаєш, по цоканню відрізнити ‒ мав колись такий годинник у руках чи ні. А як гукаю його обідати – недочуває…

-         Він тільки потім мені сподобався. Різкий такий, але… ну не знаю, цікавий.

-         Згадував про тебе якось, казав, що ти свої таланти по кусневі відкушуєш, не розсмакуєш добре – а вже ковтаєш.

-         А то він звідки про мої таланти знає? Сам казав, що художник з мене на любителя.

-         Я теж його то питав. Він казав, що ти добре бачиш кольори – поєднуєш речі не за логікою, а  за відтінком, і що хочеш читати людину напроти – відразу після привітання. А сама закриваєшся – обережна.

Слухала би це як фантазії на вільну тему – була ж у кімнаті діда десять хвилин – якби не пригадала свою поведінку в той момент. А він все зловив, він тоді все зловив.

-         Я за своїми сумую – знаєш, в мене дідик різьбив. Чув дерево. А бабка так само трохи різьбила, звірину переважно всяку, і любила вишивати.

-         А ти?

-         Я… не знаю, малювати колись пробувала, ну ти пам’ятаєш.

-         А намалюй мене.

-         Ну перестань. По-перше, в тебе вже є один фоторобот, а по-друге, я вже двісті років не малювала.

-         Цей потяг рушить через півгодини – встигнеш хоча би очі намалювати.

-         Чим?

-         Ручкою. В он тому блокноті.

Спочатку заряд шкрябався папером, сварився. Зім’яла аркуш. Хотіла в вікно, але погляд хлопця зупинив. Затиснула і поклала в сумку – потім викине. Другий аркуш також не піддався. А вже на третьому спочатку тонкі, аж тінисті лінії силуету, тоді самі контури. Шліфувала, як скульптуру – а рукою ніби хтось водив, відірватися не могла. І байдуже, що вже перевіряють квитки і за хвилину-другу поїдемо. Встигнути треба.

-         Тримай…

-         А цікаво так – зовсім не схоже на перший, хоч – ні, не дивися так, він мені теж подобається.

-         Чим інший?

-         А подивися – тут очі світяться, видно навіть складки біля очей. Але на мої очі ти не дивилася, коли малювала це, я бачив.

-         В тебе очі такі самі, як в мого дідика. А його погляд добре пам’ятаю. Знаєш, Максиме, думалося мені після того, як я у вас була.

-         Про що?

-         Про покоління. Ну диви: який би строгий не був батько, а з внуками такий не буде – ніби любить їх набагато більше. Цей такий зв’язок через одне покоління – він сильний.

-         Ага, справді… Так, тато розповідав, що наш дід був дуже строгим батьком. Гм… А я знаю його просто мудрим, який – коли я  розсердив – просто промовчить і подивиться. І я без слів розумію чого більше не робити…

-         А ще я помітила, що старші люди багато мовчать і нікуди не поспішають. Не тому, що повільно рухаються – все проживають повільно. Бачила, як бабка моя горох збирає – по одному, випробовуючи на дотик, а як струшує вже готові стручки – поглядом їх обводить: «Отакі ви в мене зародили цього року».

-         Ага, а мій дід любить за повід водити коня садом – сісти верхи здоров’я вже не має – то водить і погладжує за гриву. А кінь ірже так тихо – говорять собі. Буває, що дід головою притулиться до коневої дужої голови – і так стоять оба.

-         А бабка твоя є?

-         Нема вже.

-         А яка була?

-         Гонорова, з характером. І так як ти кажеш – мовчала багато.

-         І дід у тебе з характером. Цікавий дуже. Слухай, а нам доки по дорозі?

-         Ну я до Чернівців…

-         Також. Сливи будеш?

-         Чорнослив?

-         Ні, не чорнослив, чорні сливки.

-         Десь я це чув, — посміхнувся.

Вокзал зустрів вологим нічним повітрям, гіркуватим запахом залізниці і перемішаним гулом з голосів – він, напевне, всіх так зустрічає. Максим пішов до таксі, а дівчина залишилася розглядати перон – півгодиною раніше повинна була приїхати товаришка, але її ніде не видно.

І лавка вогка. Ну і байдуже – хочеться присісти.

-         Не підкажете, котра година? – хриплуватий голос прокашлявся і перейшов у дихання.

-         Без п’ятнадцяти … Єва?

-         А ви… ти напевно… ну привіт, чи що.

Після обіймів було сказати нічого. Хоча би тому, що Полілина фраза «ти гарно виглядаєш» виглядала би мінімум іронічно: Єва куталася  в розтягненому светрі і поправляла стрижене з переблиском сивини волосся. І погляд болотний якийсь, водавий – а три роки тому її одногрупник «глазки-сказка» називав.

-         Змінилася…

-         Знаю. Тут десь є нормальна кава недалеко, не знаєш?

-         Будемо шукати, — Поліна взяла пакет і обидві пішли до зупинки.

Якщо треба ожити за три хвилини – міцна кава, цитрина, і добра музика. Пам’ятали це обидві, та і ранок хоче саме такого смаку: гіркого з кислинкою.

-         Ти не подумай, я не хворію, — зразу чогось повела мову про свій вигляд Єва. Певно, Поліна таки надто уважно придивлялася.

-         Ну ти правда дуже змінилася.

-         Та забігана я, Поль’. Так якось – ну не знаю. Чим більше роблю – тим більше треба.

-         Ким пацюєш?

-         Верстаю.

-         Фриланс?

-         Ага. Ніби і працюєш коли хочеш, ніби й на роботу кожен день не треба, а так виходить, що працюєш от просто цілодобово. І нема вже такого поняття «день/ніч», «вихідний». Є нове повідомлення на мейлі, відкритий ворд і літр холодної кави.

-         А для чого?

-         Ну як для чого?

-         Для чого ти працюєш стільки? Якщо би лишила день на тиждень, коли тебе чіпати не можна, — всі замовлення би кудись зникли би? Ну хай, одне відпало би…

-         Ну як тобі сказати. Є от три-два проекти. Роблю. А походу з’являються нові, за них беруся, тоді не встигаю ці, ну короч..

-         А в мене от дні пусті. Взагалі – день тягнеться за днем. Ця от поїздка – то вже рух. То розворушує, і  завтра, може, щось робитиму. То так якось … навіть думка розумна розчиняється в тому «лінь… спека… нудно… депресія».

-         Ми як були протилежні – так і лишилися, — засміялася, — тільки от колись я тебе вчила моді, а  тепер ти мені розкажеш, з яким фасоном не прогадаю.

-         А як так вийшло, що ти погодилася приїхати в інше місто, аби зустрітися?

-         Як-як… Дістали. Повимикала телефони, заблокувала всі сторінки, купила квитки – далі ти знаєш.

-         А якщо я куплю собі щось ну дуже ділове – може не така ледача стану?

-         Може – в мене була колись така штука, що сукня диктувала поведінку. Давай купимо тобі … піджак. Так, з четвертним рукавом. І вузьку спідницю.

-         І шпильки.

-         А мені… а мені що купим?

-         Тобі сукню.

-         Дві.

-         Ну дві.

Ніч уже достигла – бо солодкувата і тепла. Пахне сливками, чорними і соковитими, така сама тепла бруківка підпускає босу ступню – ну і чого боятися – ну і що, що місто – іди… Дід-мадяр пройшов – він тут сливи продає, а як таки розійдеться коли настроєм – то на скрипці грає. Підійшов до лавки, кошіль відставив – а там ще і скрипка – в полущеному футлярі… Гратимуть. Поки вона мінитиметься настроями – дідо мовчатиме, а коли скрипка поступово на хрип перейде – дихатиме. І дивитися кудись крізь ніч, і сливки буде просто так роздавати.

Поліна вдруге пригадала годинникаря і Максима. Не він це? Хлопець сів напроти і слухав дідове протяжне і звивисте «Вінко червеноє», думав щось. Ніч затягалася димом  і густими зорями. Осінь.

-         Ти як тут?

-         А ти?

Поліна побачила, як між очима бився лід. Як Єва ловилася за светра і кутала ним шию. Як Максим перебирав словами в голові, а звуку  і нема – тільки ворушіння губами.

-         Я до подруги… Ось.

-         Ам… Ну…

-         Єво, я  відійду на хвильку – хочу розпитати що то за сорт сливок.

-         Чорні, — для чогось Максим уточнив.

То ось який він «безтолковий» Євин, через якого відрізала косу, виїхала з міста  і, певно, дотепер сама. Або не сама, але самотня. А нічо так разом дивляться, треба буде намалювати їх, двох.

Дід виспівував закарпатської і мадярської, душевно так співав, купки натовпу не розтікалися – спливалися у один гурт. А Поліна краєм ока за Євою дивилася – точніше за ними двома – схожі навіть чимось. Оцими кострубатими зачісками і тонкими носами їжаків обоє нагадують. Які не говорять – носами водять, пихтять і сердяться. Навіть про колючки забувши – про щось собі впівголоса сваряться і супляться – зовсім, як їжаки, правда.

Каштан сушеним листом закрутив. Зорі падуть. Гірко, пахне гірко. А дід добре грає – пробрало і кольнуло спогадом трохи зліва. Осінь…

-         Ну, старша дружка, напевно, ти, а от решту поняття не маю.

-         А весілля в нього?

-         Ага. Ти би ту місцину бачила…

-         Ти тільки зараз не кричи і не навидумуй: я малювала твого Максима і була в нього.

-         Ну і на здоров’я…

-         Ем… а де ревнощі?

-         Ревнощі, звичайно, штука хороша, але маю попередити: в нього специфічний дідусь. А, забула, ти вже була там…

Не спиться тут – знову пахне гірко. Лоскітний запах. Підім’яла перину, покрутилася, потяглася за  будильником ще раз – таки на годину пізніше встане. Боки… Боки цього годинника нагадали спину звірка – малого, але хижого. Різьблений корпус відсвічував проти місяця кожну деталь. Провела нігтем по кількох вигинах – яке цікаве дерево – хто би міг подумати. І цей запах. Легенький, гіркуватий і лоскітний.

-         А навчіть мене так…

-         І тобі добрий ранок.

-         Иги… ну я… цей самий… а оце довго різьбити?

-         Не знаю.

-         Як не знаєте – це ж ваш годинник – хто ж його різьбив?

-         Цей – не мій. Де ти найшла його?

-         Та ваш. В тій кімнаті, де ночувала. На шафі. Мій будильник сів, я побачила ваш, мені не треба було його брати, так? – подивилася винувато…

-         От же дівчисько…

-         Вам його подарували?

-         Це тобі хто сказав?

-         Ну раз годинник не ваш, але дотепер у вас в хаті – а він давній, то видно. Я колись бачила схожий. Тільки на вашому годиннику ведмідь ягоди тримає, а в того годинника так само ведмідь був вирізьблений, але з порожнім кошиком.

-         Якого – того? – хижо насторожився…

-         Того, який десь бачила. А, так то в моєї бабки покійної був такий, на шафі так само стояв. Точно…

… — Ба, а нащо цему ведмедеві кошіль такий великий?

-         На ягідки.

-         А де він їх збирає?

-         В лісі, Полінко, в лісі…

-         А чого в нього тепер нема тих ягідок – він погано збирає?

-         Ні, він поділився з другим ведмедиком.

-         А тепер в нього стало пусто.

-         Але тому другому ведмедикові солодко…

Сидів посередині кімнати, дивився на ведмедя і ягоди. Розмішує людьми час – як сливками в решеті. Якби тоді знали, що не буде нічо з того – то, певно, все одно би зустрілися. Бо так хотіли. Такою Анницю і запам’ятав – повнуватою добродушною ведмедицею, яка все стерпить і змовчить – то, може, зі сторони і виглядає, що їй все одно. А вона віддає ягоди з кошеля. І там стає зовсім пусто. Зате комусь – солодко…

-         А я схожа на неї?

Промовчав. Пробував закурити – ніде не було сірника.

-         Подібна. Очі такі самі великі – як чорні сливки. Але вона інакша. Вона, дитино, інакша.

-         Була…

… Та де, в біса, той сірник…

Потім дідо повів  Поліну до годинників – у «далеку хату» — прибудову надворі. Тримала руку на гладких дугах, проводила пальцем по кованих переплетеннях. Так, дерево вміє говорити – давно вже не чула вона його.

-         А дідо твій хто?

-         Різьбив. І трохи столярував, але рідко.

-         Добрий?

-         Мудрий.

-         Як собі думаєш, мале – для чого ці дві стрілки одна за одною біжуть, як відтак одна піде далі, обмине?

-         Але ці стрілки ідуть не одне коло – раз вони таки здибляться надовше.

-         І тоді годинник поломиться.

-         То, виходить, він є доти, поки стрілки одна за одною бігають – коло за колом.

-         Мудре ти, хоч і мале…

Терпкий запах деревини розрядився гоструватим і на початках хриплим звуком – дідо заграв на скрипці. Заграв мадярської – божка йго знає, чого саме цеї співанки – сів між годинниками і  щиро заграв. Шорстке лице давно сльози не знало – то втримало, аби розпитати, що болить. Ніч робилася густою і чорною, як перестигла сливка, а дідо бігав смичком від струни до струни і перейшов до геть сумної:

 «Заграй ми, цигане старий,