Назавтра сніг
Розумієш, зігрівати треба навіть коли тобі самій зимно, — підкидала сухі поліна в грубку і закривала дверці, а крізь шпару з неї — іскри. Здавалося, що аж до руки.
Анно, а ти сама колись сердилася?
Аякже.
І як?
Та як… Болить. А не треба воно. Нікому.
Доплітала солом’яного янгола і клала до кошика. Ще зо три, і можна відкладати. Солома потріскувала – видно, сушили зле. Янголи-ляльки міняться проти світла, ніби і правда святі, ніби у німбах світло мають.
Анно, а як пече той гнів – що тоді робити?
Подумай собі, що назавтра сніг. Аби як запекло – сніг – він вистудить. Ти, головне, сама добре повір, що назавтра сніг.
Коли пальці бігають між солом’яними жмутками і переплітають сухі стебла ‒ десь за ту соломинку і думка чіпляється, а ти її перебираєш, поза другу заплітаєш, міцнішою перетискаєш – і вже вони купи тримаються, і вже гладше.
То ще не ніч – вечір лиш, прозорий, як цукровий когутик, в ньому ще вчорашнє видніється, а ніч то все позакриває. Але не вже – полив’яний вечір жовтіє світлами, прозоро-голими деревами – вечір ще тут.
Дорога додому крок за кроком перебирає пережитий день.
Я зранку малюка бачила – він на мене подивився і казав «мама», а я казала що ні, а він далі – «мама».
Ага, «мама». Прекрасно знаєш, що в тебе дітей не буде.
І то заболіло. І певно того, що сама знає. Все сама знає. І весь день він якийсь… ну такий. Коли нова книга паде в калюжу, а ти її ще навіть не відкрила, коли тобі безцеремонно топчуться по ногах і бурмочуть, коли твій собака «вполював» твою пташку, коли… коли от так якось все.
Анна зажди спокійна – старша і набагато мудріша сестра. І коли її доходить гірке до країв – розкладає ватру і палить – папір, поліна, шишки – що попадеться. Спалює по одному і дивиться. І каже, що все то ми собі надумуємо, бо за одну ніч та вигорає, як ватру добру накласти. А ще каже, що ми то наші думки. Як надумаємо – так і маємо.
Засіла ота фраза її про сніг – то виходить, що самій собі можна прописати одужання від болю – досить лише подумати про це? Уявила собі Софія поле. Зоране. Тверда і напружена рілля аж почерствіла від осені – трави вже нема, снігу ще – теж. І холодно їй. І уявилося, що дві руки прогорнули хмари і почали натрушувати сніг – ніби пшона птицям. А відтак досипати жменями. І стало біло-біло. Земля куталася і лягала спати, і затишно якось так на душі робилося і правда переставало пекти. Бо сніг.
***
Двоє чорних очей-циганят дивилися в саму душу і просили – дуже просто – пити. І розказав малюк Софії, що він сюди з татом приїхав, а тато пропав десь, а потім прийшов, а тепер п’є і стільчиком кидається. І що холодно казав.
Вже через тиждень приходив по казки. Софія навчила Влада плести солом’яних янголів, він їх складав до коробки і казав, що то його військо.
Це не військо. Це ангелики.
А чого не військо…
Бо військо – це солдати. А солдати – це зі зброєю. Як олов’яний солдатик, пам’ятаєш?
А вони інакше воюють. Отак, ‒ закрив коробку і поніс з собою в іншу кімнату – на килимі гратися набагато цікавіше.
А він розумний – у свої п’ять добре читає і гарно малює. Хто лиш вчив його, як тато навіть шапки не купить, а про маму не чула зовсім. Він і слова такого по-справжньому не знає, «мама» — так, чув, як і багато інших слів. Анні спочатку він не полюбився – за сердиті очі. Дивувалася, чого такий злий змалечку. А потім обі сестри зрозуміли, що не злий, а сердитий – на людей, бо лиш проганяють. На світ поки – поки його не люблять. Вовчик малий.
Владе, купити тобі песика?
Иги…
А ти будеш приходити з ним гратися?
Буду. А чого його треба купувати? На вулиці ж бігають.
Так то бродячі.
А бродячі хіба – нехороші?
Вчасно зупинилася, би не сказати «ні». І принадила додому ще і песика. Чорного і сумного. Точніше – сам той пес прибився. Тримав голову на лапах і мружився, коли малий гладив його. Може той пес так само перший раз в житті чув, що він хороший…
Малюк також любить вогонь – як вони з Анною. Тільки вони сумно на нього дивляться – як потомляться після важкого дня. Влад же захоплено спостерігає, водить очима за язиками полум’я, довго так сидить і дивиться, і не треба йому тоді ніякої забавки. А коли Анна каже, що сьогодні йому можна кидати на розпал разом із Софією, то горішком котиться по печі і підстрибує коло кошика з розпалом – навіть не знає, що має кидати перше. Шишки, так… Вони так гарно тріскотять – від них ще іскри в боки, коли в ватру падають. Горять і тріскають, горять і тріскають.
І ще дуже гарно горить сушене зілля – Анна одного разу прибирала його з-за образів і казала, що викидати – гріх великий, лиш палити. Влад не знав, що таке «гріх», і що то – «бечка» і «безсмертник», але знав, що в вогні є щось добре, раз туди те зілля можна кидати, а на вулицю – ні.
Собака теж любив дивитися на вогонь – так само, опершись головою на лапи, лиш десь-та-не-десь ворушив правим вухом.
Я тобі янголів приніс. Всіх. Тепер вони будуть у тебе.
Владе, це ж твої янголи.
Тьотя сказала – з собою їх не можна.
Яка тьотя?
Тато вчора ляг спати. Він завжди в обід спить і тоді я іду до тебе гратися. А ввечері він прокидається. То я мушу прибігти поки не темно, аби він не бив. Вчора він так довго спав, що сьогодні не встав. Так і лежить.
Владе, малеча… Ох Боже.
Говорило ціле село. Що малий сам лишився, бо Вадим допився вкінець, що забирають в інтернат аж в районі, а потім хтось чутку пустив, що ні в який район не забирають, бо молодша Клим’юкова усиновлює то циганя. Та чого чутку – все так і було. Забрала до себе.
Влад дуже хлипає в сні – лиш засне, як смикається і хлипає. Каже, що тато сниться. І що сердитий. Досі його боїться.
Ти також боялася, коли мала була? – спитав спросонку.
Ні, я не бачила його.
Як це…
Він помер, Владику. Я все життя мріяла, аби в мене був тато.
Чесно?
Чесно. Ти тата лиш сердитим пам’ятаєш?
Ні. Ну він майже завжди всим кидався, але одного разу в мене велосипед забрати хотіли. А він був тверезий і заступився. А того липня диню мені купив, цілу диню, — певно, в ту хвилину Владик пригадав собі ту диню.
От бачиш, — і Софія погладила малюка по голові.
А ще одного разу малюк питав Софію, навіщо він їй. І де її діти. Ну де ті питання лиш беруться в тебе, маля…
Плакала якось в себе в кімнаті, бо зібралося за день, та навіть за місяці зібралося. А вдома сама – як палець – лиш вітер в комінку свистить… Схлипи стишила, коли почула човгання розтоптаних капців по тканому килимку.
Владе, ти ж у школі мав бути. Ну ти подивися на нього. Чого не стукав, — похапцем витирала сльози з обох щік.
А знає шо… А завтра сніг.
Що?
Сніг, кажу, завтра. Ти коли перестанеш плакати – підем гратися?
3 коментарі