Блакитні дахи
*****
Літо колись та закінчується. Як вибрана найстигліша диня, як сонячний між дощами день, як усе. Поліні боязко загадувати, яким стане початок осені, бо то будуть зміни. Мама знову поїде на море, і точно сваритиметься з «майже татом», як повернеться. Вони голосно з’ясовуватимуть стосунки, може навіть він піде собі, а потім мама кілька тижнів ходитиме сердита і за все сваритиме. А потім буде якийсь інший дядько, до якого знову звикати. Так чомусь кожної осені – чому саме осені, — Поліна зрозуміти не могла. Просто вона стомилася звикати.
А з Артемом (теперішнім «майже татом») насправді весело. Він бере з собою на дах і вони обоє дивляться на місто – уважно, ніби два коти. І Поля в уяві собі дофантазовує, як вона на кульбабній кульці або листку вистрибує в повітря і летить собі, обминаючи хмари (хоча між будинками насправді немає ніяких хмар). Вона любить літати – просто заплющивши очі, слухаючи ранкове місто. Колись вона залазитиме на дах сама, от обов’язково, але поки не можна – поки тільки з Артемом, та і то щоби мама не знала.
«А давай літачки пускати», — запропонував малій якось і вони розібрали його конспект на аркуші – а далі то вже були літачки.
Ось тому з ним і весело, ось тому змін ніяких не хочеться – хіба що аби мама дозволила нарешті купити кота. І перестала їздити на своє море сама.
*****
«Ну привіт, море», — поправила кучеряву шевелюру і надпила з термоса. Малий думає, що вона п’є стільки кави – Поліна не зізнається, що там вино. Зустріти свої двадцять на узбережжі таки непогано – шкода лише, що Малий і гадки не має, коли у неї день народження. Йому байдуже – погодився їхати разом лише тому, що хоче познімати трохи краєвидів. А їй просто треба було кудись вирватися днів на три. Ну привіт, море…
Малий – то його прізвище. Він славний насправді у якості фону – мовчить, розглядається по сторонах і навіть якщо йому щось розповідаєш – слухає, киває головою і абсолютно в своїх думках. Тобто точно нікому не розповість.
А Поліна забула вдома щоденник, і то її сердило найбільше. Новий заводити не хотілося, а записувати думки аж після повернення – якось не те. Вирішила купити в котрійсь із лавочок щось таке невеличке, яке спишеться за три дні і то буде їй спеціально для цієї поїздки. Зайшла у крамницю-букініст – бо тут точно мають бути з темним папером, може і на застібці. Але таких чомусь не було. Зате знайшла блокнот у скриньці з прозорою різьбою – щоправда, без ключа. Продавець занизив ціну до смішної, бо відкрити покупку можна тільки вдома, і назад уже закрити не вдасться. Зацікавило – тому купила. Надпила знову зі свого термоса і пішла на узбережжя – у неї тут вже є «своє місце». Всілася на похилу брилу берегового кріплення і стала розглядати покупку. Може її дротиком вдасться відкрити. Таки відкрилося.
Вийняла записник із дерев’яного футляра, порозглядала акуратну палітурку з тисненням, відкрила… і розчарувалася: їй продали використаний блокнот. Списаний. Ех… Той продавець його назад уже навряд чи прийме. Залишається читати хіба…
****
Щоденник акуратно був списаний великими літерами — точно дитячою рукою...
«Кожного разу, коли приходить вечір, мені стає сумно. Бо не завтра-післязавтра доведеться переїжджати в нове місто, бо у тата така робота. А тут залишиться картатий друг Толя з 43-ї, стос моїх зошитів («не возити ж це все за собою») і сусідові канарейки. І десь аж тижні через три я звикну до нової квартири, бо вона почне пахнути не сирістю і холодом, а маминими тортами з корицею, я заведу нові зошити і все почнеться спочатку. А зараз мені сумно, бо я хочу, аби ми оселилися нарешті хоч у якомусь домі на постійно..»
«Сьогодні ми з Толею знайшли підземний хід. Ну як хід – погріб чийсь під крайнім будинком, але відкрити не змогли. Толик завтра обіцяв знайти чим виважити замок – вже так цікаво, що там. А сьогодні хіба стрибати в класики, а потім моя мама тортом пригостить – вона сьогодні свіжий спекла. Толик сказав якось своїм батькам, що «буду жити з Тонею», бо він вподобав торти моєї мами. З ним весело насправді – хай би жив».
… Тої ночі над містом розійшлася люта гроза. Така раптова, що Тоня не встигла ні додому добігти, ні заховатися від неї. Тому бігла по дощі, а назустріч незнайомці під чорними парасолями, вони боляче штовхалися, а вітер сильніший і сильніший. Дівчинка бігла, хоч ремінець на сандалях мокрої ноги боляче в’ївся і муляв. Ледве і знайшла свій будинок. Можна лиш уявити, як мама сваритиме, що вона так допізна не поверталася. Тоня зараз все пояснить, що вже верталася додому – як зустріла стару бабку, і допомагала їй додому дістатися – а бабка живе далеко і ходить повільно. Але то Тоня трохи пізніше пояснить, бо батьки … знову збирають речі. Мама чимось перелякана, бо тільки і сказала, аби Тоня переодяглася в сухе, і то швидко.
— Мам, у мене кров з ноги, мені болить…
— Тоню, я тебе дуже прошу… Зараз просто іди в свою кімнату і сядь там.
З маминої кімнати пахло димом. Маленька Тоня ще не знала, що то цигарки. Годинник нервово цокав, мама чомусь схлипувала і бігала з кімнати в кімнату – підбори тільки знервовано цокотіли. Раптом перечепилася за нитку, яка виторочилася з килима, і впала попри креденс. Впали звідти фотографії в рамках, посипалися битим склом, впала на те скло і мама. Дивилася на скривавлені долоні і плакала голосніше вже, і мала Тоня побоялася підійти. Тато теж.
Тоня зрозуміла, що це все – вони їдуть з цього будинку вночі і… і сталося щось таке, що вони точно не повернуться. Треба Толі сказати, що вона їде. І повернеться колись – коли виросте, і знатиме яке місто де знаходиться. Вона краєм вуха почула, що тепер вони житимуть в Одесі, може Толя знає де це. Треба сказати йому.
Скільки Тоня не стукала – двері не відкрили. Як же так… Паперу якогось теж не здогадалася взяти, аби хоч записку лишити. Раптом побачила шматок крейди, трохи покришеної щоправда. Так, у Толика один смішний недолік: він потайки їсть крейду і потім ходить замурзаний. Тоня, не довго думаючи, підняла крейду і вивела акуратно на Толикових дерев’яних дверях: «Толю, мене тато забирає в Одесу сьогодні вночі. Тоня з 32 квартири. Я вернуся, коли буду велика».
Коли спускалася сходинками вниз – дуже плакати хотілося. Бо страшно. І навіть не тому, що вони постійно переїжджають, навіть не тому. Якби Тоня лиш знала, через що її мама посеред кімнати заплакала. Хоча … може і не треба було то їй, в тому віці і в той момент.
… Тоню в потязі розбудив гуркіт, раптовий. Зайшли дядьки якісь у формі, тата вивели, а мама побігла за ним. І Тоня побігла. Тому й побачила, як… маму просто викинули, а поїзд у цей час їхав.
— Ма’!
— Нема мами, — засміялися незнайомі дядьки.
Інший дядько просто смикнув за руку і наказав іти за ним і не рюмсати. В Тоні від страху аж ноги підкошувало, але ішла.
Весь час оглядалася, але цей дядько боляче смикав за руку і волік далі. Тверді горохи дитячого щемкого жалю збиралися в горлі один за другим і дитина дрижала зайцем. Дядько веде її через залу якусь велику, з писаною плиткою і великими колонами. Тоні тут страшно… Розглядається – всюди купу людей, чужих людей…
— Ма’! – не своїми голосами заплакала від страху дитина і чоловік затулив їй рота і підхопив на руки.
— Мовчи, сказали тобі! І не мамкай тут.
Він до себе в родину забрав Тоню, жінка все хотіла усиновити, але аби сімейну, не з будинку. Ну ось – знайшов. Коли прийшли, Тоня подивилася на кучеряву незнайому тітку і розплакалася: вона не хоче з ними жити. Вони злі. Але Олег і Катя (так звали сердиту пару) дали Тоні зрозуміти, що нікуди вона не дінеться.
Єдина перевага цього будинку – в Тоні тут своя кімната, де можна заховатися від усіх. Аж під самим дахом. І Тоня сиділа і писала щось у зошит, майже цілими днями. І полюбила вже цю схованку під самим дахом, але Катя одного разу сказала, що вони переїжджають. «Тобі сподобається», — посміхався у вуса Олег і кермував, а через сильний дощ Тоня навіть добре дороги не бачила. А він привіз … до її колишнього будинку. Переїхали вони у квартиру 32. Припалі пилом столи-крісла і залишений нею м’яч посередині килима закрутилися якось в її уяві такими сильними спогадами, що вона просто стояла і плакала, поки нові мешканці розставляли свої речі.
****
Мамине плаття на кріслі. Тоня пам’ятає: мама коли попрасує – ставить плаття на стілець, а мала Тоня любила дуже з платтями на плечиках вальсувати. Щоби мама не бачила, звісно.
Катя шарпнула сукню з крісла і підняла лиш пил.
«Викинути звідси, все», — розпорядилася огрядній покоївці. Тоня пробувала заступитися за мамине плаття, відняти, але масивна тітка ледве не в два метри зростом вирвала сукню дитині з рук, а Тоню доляче шарпнула за лікоть і силоміць посадила на диван. Дівчинка зрозуміла: цей будинок вже інший, він більше не її.
— Іди в свою кімнату. Я хочу читати і мені потрібен спокій. Іди звідси.
Тоня беззвучно розвернулася і попрямувала до вхідних дверей.
— Це ти куди надумала?
У відповідь почулося лиш пришвидшене тупотіння сходами вниз. До Толі, куди ж іще.
****
Нарешті вона з’їхала. Тоня старанно і зі злістю вимивала підлоги – не забобонна, але а раптом вже не вернеться. Ці десять років, що жили тут вони всі троє, Тоня мріяла про одне: щоби з її будинку зникли чужі. І перестали витирати пил на меблях її родини, викидати на смітник не свої речі, щоби припинили взагалі бути тут.
Катя пробувала зблизитися з Тонею, правда. Навчила її «лакувати» кульбабові кульки, пробувала привчити читати її книги. Катя, може, не аж така погана – але вона просто чужа. А рідних… а рідних більше немає. А тому яка різниця, як закрупити пух на кульбабі – Тоні ж давно не вісім. Їй би повертатися не до стін, а до хоч когось рідного – хай одного в цілому світі, але щоби свого. Стіни кімнати давно стали перетинками горіхової шкарлупи, за якими Тоня ховає своє дитинство. В коробках, клубках і маминому намисті. Насправді у неї давно немає дитинства, його викинули одної ночі з потяга а її, шарпаючи, повели в інший бік. Є лиш цей будинок і кирпатий Толя, який єдиний вміє з нею розмовляти.
… Після того, як Олега вбили, невтішна вдова сюди коханців по одному водила – і ось нарешті з черговим таки втекла. Нарешті Тоня сама… Дівчина вимивала підлоги до блиску, а ще перед тим позносила в двір і спалила Катині халати, перуки і журнали – не місце їм у цьому домі. Натрапила на свої зошити у дальній шухляді, спогад обпік. Катя якось її вдарила за розкидані речі, а Тоня огризатися пробувала, що якби була мама, все інакше би було, а її Олег відібрав у неї батьків,і і взагалі – краще в притулку рости, як з такими «батьками». Розсерджена Катя тоді вдарила ще раз і випалила спересердя:
— То ти батьків убила, а не Олег. Якби ти по стінах не писала куди їдете – вас би ще довго не знайшли.
Тоня після того довго плакала – звісно, що не від того, що її набила Катя.
Просто тоді вона вперше все зрозуміла, і з того моменту згидилися їй усі записники, які вона вела ці довгі роки. Краще би вона взагалі не вміла писати! Завтра вона їх викине, всі до одного, так… Так подумала, бо сплакана просто заснула. А Катю гризло сумління, що підняла на малу руку, і що про батьків розказала, не треба було з нею так… Пішла і сама поприбирала в її кімнаті, і поскладала старі непотрібні зошити в дальню шухляду, а біля ліжка малої поклала соковитий персик – з’їсть, коли прокинеться.
Ось минув час, і вже цілком доросла Тоня прибирає у нарешті своєму домі і знаходить знову ці кляті зошити. Чому-чому-чому… Стук у двері. Точно, вона ж запрошувала Толю на пиріг, треба витерти сльози.
— Розумієш, Тонь… Тобі треба їх позбутися. Інакше воно тебе з’їсть. Катя теж не в усьому винна, розумієш? Хіба тільки, що прийшла на готове і змовчала – але тоді так багато хто робив. Складно воно все.
— Толю, я би хотіла забути все до решти – але воно мене знаходить.
— Пішли.
— Куди пішли?
— На дах. Там дощ якраз.
— Для чого?
— І зошити візьми, — Толя зашнуровував черевики.
А далі вони, ніби два коти, повсідалися поруч, і виривали з зошитів по одному аркушу і робили літачки. І пускали у дощ. А той змивав чорнила і стирав усі давні історії… Дощ дотулявся до бруківки і дахів, і ті дахи робилися блакитними. Блакитні мокрі дахи, у яких тепер можна роздивитися небо.
«Я цей не можу, — Тоня обхопила руками маленький блокнотик в тисненій палітурці. – Мені його мама подарувала»…
Так і знесла його з собою з даху, хотіла навіть дописати щось дорослою рукою на зразок «ну привіт знову, мій дорогий блокноте», але не змогла. Ще трохи пізніше вирішила поїхати таки до тої Одеси – вона тепер велика дівчина, то й знає, де яке місто знаходиться. Взяла з собою блокнот, купила для нього дім. Так, дім. Побачила картатого малюка, який скриньками всякими торгує нарівні з дорослими, вибрала у нього найкращу, замкнула туди записник і викинула ключ.
… — Алло, Малий. Ні, мене не вкрали. Та нічого – сиджу, читаю. Знаєш, я тут історію чиюсь у блокноті купила. І чесне слово – ну ніби я писала. Та не мелю я дурниці.
Повертатися з набережної на босу ногу приємно – легко тому що. І хай, що порвала сандалі і вони навіть встигли намуляти. Тримала обома руками чийсь блокнот і думала. З’ясовується, був дощ – вона під тим навісом і не помітила, так захопилася. І місто підставляло до місяця блискучі аж до блакитного дахи. І було прохолодно. Поля раптом подумала, що ці дахи, як і дахи інших старих міст бачили дуже багато. А цікаво – в якому місті писали цей щоденник і чому…
Автор фото Євген Томинець
Літо колись та закінчується. Як вибрана найстигліша диня, як сонячний між дощами день, як усе. Поліні боязко загадувати, яким стане початок осені, бо то будуть зміни. Мама знову поїде на море, і точно сваритиметься з «майже татом», як повернеться. Вони голосно з’ясовуватимуть стосунки, може навіть він піде собі, а потім мама кілька тижнів ходитиме сердита і за все сваритиме. А потім буде якийсь інший дядько, до якого знову звикати. Так чомусь кожної осені – чому саме осені, — Поліна зрозуміти не могла. Просто вона стомилася звикати.
А з Артемом (теперішнім «майже татом») насправді весело. Він бере з собою на дах і вони обоє дивляться на місто – уважно, ніби два коти. І Поля в уяві собі дофантазовує, як вона на кульбабній кульці або листку вистрибує в повітря і летить собі, обминаючи хмари (хоча між будинками насправді немає ніяких хмар). Вона любить літати – просто заплющивши очі, слухаючи ранкове місто. Колись вона залазитиме на дах сама, от обов’язково, але поки не можна – поки тільки з Артемом, та і то щоби мама не знала.
«А давай літачки пускати», — запропонував малій якось і вони розібрали його конспект на аркуші – а далі то вже були літачки.
Ось тому з ним і весело, ось тому змін ніяких не хочеться – хіба що аби мама дозволила нарешті купити кота. І перестала їздити на своє море сама.
*****
«Ну привіт, море», — поправила кучеряву шевелюру і надпила з термоса. Малий думає, що вона п’є стільки кави – Поліна не зізнається, що там вино. Зустріти свої двадцять на узбережжі таки непогано – шкода лише, що Малий і гадки не має, коли у неї день народження. Йому байдуже – погодився їхати разом лише тому, що хоче познімати трохи краєвидів. А їй просто треба було кудись вирватися днів на три. Ну привіт, море…
Малий – то його прізвище. Він славний насправді у якості фону – мовчить, розглядається по сторонах і навіть якщо йому щось розповідаєш – слухає, киває головою і абсолютно в своїх думках. Тобто точно нікому не розповість.
А Поліна забула вдома щоденник, і то її сердило найбільше. Новий заводити не хотілося, а записувати думки аж після повернення – якось не те. Вирішила купити в котрійсь із лавочок щось таке невеличке, яке спишеться за три дні і то буде їй спеціально для цієї поїздки. Зайшла у крамницю-букініст – бо тут точно мають бути з темним папером, може і на застібці. Але таких чомусь не було. Зате знайшла блокнот у скриньці з прозорою різьбою – щоправда, без ключа. Продавець занизив ціну до смішної, бо відкрити покупку можна тільки вдома, і назад уже закрити не вдасться. Зацікавило – тому купила. Надпила знову зі свого термоса і пішла на узбережжя – у неї тут вже є «своє місце». Всілася на похилу брилу берегового кріплення і стала розглядати покупку. Може її дротиком вдасться відкрити. Таки відкрилося.
Вийняла записник із дерев’яного футляра, порозглядала акуратну палітурку з тисненням, відкрила… і розчарувалася: їй продали використаний блокнот. Списаний. Ех… Той продавець його назад уже навряд чи прийме. Залишається читати хіба…
****
Щоденник акуратно був списаний великими літерами — точно дитячою рукою...
«Кожного разу, коли приходить вечір, мені стає сумно. Бо не завтра-післязавтра доведеться переїжджати в нове місто, бо у тата така робота. А тут залишиться картатий друг Толя з 43-ї, стос моїх зошитів («не возити ж це все за собою») і сусідові канарейки. І десь аж тижні через три я звикну до нової квартири, бо вона почне пахнути не сирістю і холодом, а маминими тортами з корицею, я заведу нові зошити і все почнеться спочатку. А зараз мені сумно, бо я хочу, аби ми оселилися нарешті хоч у якомусь домі на постійно..»
«Сьогодні ми з Толею знайшли підземний хід. Ну як хід – погріб чийсь під крайнім будинком, але відкрити не змогли. Толик завтра обіцяв знайти чим виважити замок – вже так цікаво, що там. А сьогодні хіба стрибати в класики, а потім моя мама тортом пригостить – вона сьогодні свіжий спекла. Толик сказав якось своїм батькам, що «буду жити з Тонею», бо він вподобав торти моєї мами. З ним весело насправді – хай би жив».
… Тої ночі над містом розійшлася люта гроза. Така раптова, що Тоня не встигла ні додому добігти, ні заховатися від неї. Тому бігла по дощі, а назустріч незнайомці під чорними парасолями, вони боляче штовхалися, а вітер сильніший і сильніший. Дівчинка бігла, хоч ремінець на сандалях мокрої ноги боляче в’ївся і муляв. Ледве і знайшла свій будинок. Можна лиш уявити, як мама сваритиме, що вона так допізна не поверталася. Тоня зараз все пояснить, що вже верталася додому – як зустріла стару бабку, і допомагала їй додому дістатися – а бабка живе далеко і ходить повільно. Але то Тоня трохи пізніше пояснить, бо батьки … знову збирають речі. Мама чимось перелякана, бо тільки і сказала, аби Тоня переодяглася в сухе, і то швидко.
— Мам, у мене кров з ноги, мені болить…
— Тоню, я тебе дуже прошу… Зараз просто іди в свою кімнату і сядь там.
З маминої кімнати пахло димом. Маленька Тоня ще не знала, що то цигарки. Годинник нервово цокав, мама чомусь схлипувала і бігала з кімнати в кімнату – підбори тільки знервовано цокотіли. Раптом перечепилася за нитку, яка виторочилася з килима, і впала попри креденс. Впали звідти фотографії в рамках, посипалися битим склом, впала на те скло і мама. Дивилася на скривавлені долоні і плакала голосніше вже, і мала Тоня побоялася підійти. Тато теж.
Тоня зрозуміла, що це все – вони їдуть з цього будинку вночі і… і сталося щось таке, що вони точно не повернуться. Треба Толі сказати, що вона їде. І повернеться колись – коли виросте, і знатиме яке місто де знаходиться. Вона краєм вуха почула, що тепер вони житимуть в Одесі, може Толя знає де це. Треба сказати йому.
Скільки Тоня не стукала – двері не відкрили. Як же так… Паперу якогось теж не здогадалася взяти, аби хоч записку лишити. Раптом побачила шматок крейди, трохи покришеної щоправда. Так, у Толика один смішний недолік: він потайки їсть крейду і потім ходить замурзаний. Тоня, не довго думаючи, підняла крейду і вивела акуратно на Толикових дерев’яних дверях: «Толю, мене тато забирає в Одесу сьогодні вночі. Тоня з 32 квартири. Я вернуся, коли буду велика».
Коли спускалася сходинками вниз – дуже плакати хотілося. Бо страшно. І навіть не тому, що вони постійно переїжджають, навіть не тому. Якби Тоня лиш знала, через що її мама посеред кімнати заплакала. Хоча … може і не треба було то їй, в тому віці і в той момент.
… Тоню в потязі розбудив гуркіт, раптовий. Зайшли дядьки якісь у формі, тата вивели, а мама побігла за ним. І Тоня побігла. Тому й побачила, як… маму просто викинули, а поїзд у цей час їхав.
— Ма’!
— Нема мами, — засміялися незнайомі дядьки.
Інший дядько просто смикнув за руку і наказав іти за ним і не рюмсати. В Тоні від страху аж ноги підкошувало, але ішла.
Весь час оглядалася, але цей дядько боляче смикав за руку і волік далі. Тверді горохи дитячого щемкого жалю збиралися в горлі один за другим і дитина дрижала зайцем. Дядько веде її через залу якусь велику, з писаною плиткою і великими колонами. Тоні тут страшно… Розглядається – всюди купу людей, чужих людей…
— Ма’! – не своїми голосами заплакала від страху дитина і чоловік затулив їй рота і підхопив на руки.
— Мовчи, сказали тобі! І не мамкай тут.
Він до себе в родину забрав Тоню, жінка все хотіла усиновити, але аби сімейну, не з будинку. Ну ось – знайшов. Коли прийшли, Тоня подивилася на кучеряву незнайому тітку і розплакалася: вона не хоче з ними жити. Вони злі. Але Олег і Катя (так звали сердиту пару) дали Тоні зрозуміти, що нікуди вона не дінеться.
Єдина перевага цього будинку – в Тоні тут своя кімната, де можна заховатися від усіх. Аж під самим дахом. І Тоня сиділа і писала щось у зошит, майже цілими днями. І полюбила вже цю схованку під самим дахом, але Катя одного разу сказала, що вони переїжджають. «Тобі сподобається», — посміхався у вуса Олег і кермував, а через сильний дощ Тоня навіть добре дороги не бачила. А він привіз … до її колишнього будинку. Переїхали вони у квартиру 32. Припалі пилом столи-крісла і залишений нею м’яч посередині килима закрутилися якось в її уяві такими сильними спогадами, що вона просто стояла і плакала, поки нові мешканці розставляли свої речі.
****
Мамине плаття на кріслі. Тоня пам’ятає: мама коли попрасує – ставить плаття на стілець, а мала Тоня любила дуже з платтями на плечиках вальсувати. Щоби мама не бачила, звісно.
Катя шарпнула сукню з крісла і підняла лиш пил.
«Викинути звідси, все», — розпорядилася огрядній покоївці. Тоня пробувала заступитися за мамине плаття, відняти, але масивна тітка ледве не в два метри зростом вирвала сукню дитині з рук, а Тоню доляче шарпнула за лікоть і силоміць посадила на диван. Дівчинка зрозуміла: цей будинок вже інший, він більше не її.
— Іди в свою кімнату. Я хочу читати і мені потрібен спокій. Іди звідси.
Тоня беззвучно розвернулася і попрямувала до вхідних дверей.
— Це ти куди надумала?
У відповідь почулося лиш пришвидшене тупотіння сходами вниз. До Толі, куди ж іще.
****
Нарешті вона з’їхала. Тоня старанно і зі злістю вимивала підлоги – не забобонна, але а раптом вже не вернеться. Ці десять років, що жили тут вони всі троє, Тоня мріяла про одне: щоби з її будинку зникли чужі. І перестали витирати пил на меблях її родини, викидати на смітник не свої речі, щоби припинили взагалі бути тут.
Катя пробувала зблизитися з Тонею, правда. Навчила її «лакувати» кульбабові кульки, пробувала привчити читати її книги. Катя, може, не аж така погана – але вона просто чужа. А рідних… а рідних більше немає. А тому яка різниця, як закрупити пух на кульбабі – Тоні ж давно не вісім. Їй би повертатися не до стін, а до хоч когось рідного – хай одного в цілому світі, але щоби свого. Стіни кімнати давно стали перетинками горіхової шкарлупи, за якими Тоня ховає своє дитинство. В коробках, клубках і маминому намисті. Насправді у неї давно немає дитинства, його викинули одної ночі з потяга а її, шарпаючи, повели в інший бік. Є лиш цей будинок і кирпатий Толя, який єдиний вміє з нею розмовляти.
… Після того, як Олега вбили, невтішна вдова сюди коханців по одному водила – і ось нарешті з черговим таки втекла. Нарешті Тоня сама… Дівчина вимивала підлоги до блиску, а ще перед тим позносила в двір і спалила Катині халати, перуки і журнали – не місце їм у цьому домі. Натрапила на свої зошити у дальній шухляді, спогад обпік. Катя якось її вдарила за розкидані речі, а Тоня огризатися пробувала, що якби була мама, все інакше би було, а її Олег відібрав у неї батьків,і і взагалі – краще в притулку рости, як з такими «батьками». Розсерджена Катя тоді вдарила ще раз і випалила спересердя:
— То ти батьків убила, а не Олег. Якби ти по стінах не писала куди їдете – вас би ще довго не знайшли.
Тоня після того довго плакала – звісно, що не від того, що її набила Катя.
Просто тоді вона вперше все зрозуміла, і з того моменту згидилися їй усі записники, які вона вела ці довгі роки. Краще би вона взагалі не вміла писати! Завтра вона їх викине, всі до одного, так… Так подумала, бо сплакана просто заснула. А Катю гризло сумління, що підняла на малу руку, і що про батьків розказала, не треба було з нею так… Пішла і сама поприбирала в її кімнаті, і поскладала старі непотрібні зошити в дальню шухляду, а біля ліжка малої поклала соковитий персик – з’їсть, коли прокинеться.
Ось минув час, і вже цілком доросла Тоня прибирає у нарешті своєму домі і знаходить знову ці кляті зошити. Чому-чому-чому… Стук у двері. Точно, вона ж запрошувала Толю на пиріг, треба витерти сльози.
— Розумієш, Тонь… Тобі треба їх позбутися. Інакше воно тебе з’їсть. Катя теж не в усьому винна, розумієш? Хіба тільки, що прийшла на готове і змовчала – але тоді так багато хто робив. Складно воно все.
— Толю, я би хотіла забути все до решти – але воно мене знаходить.
— Пішли.
— Куди пішли?
— На дах. Там дощ якраз.
— Для чого?
— І зошити візьми, — Толя зашнуровував черевики.
А далі вони, ніби два коти, повсідалися поруч, і виривали з зошитів по одному аркушу і робили літачки. І пускали у дощ. А той змивав чорнила і стирав усі давні історії… Дощ дотулявся до бруківки і дахів, і ті дахи робилися блакитними. Блакитні мокрі дахи, у яких тепер можна роздивитися небо.
«Я цей не можу, — Тоня обхопила руками маленький блокнотик в тисненій палітурці. – Мені його мама подарувала»…
Так і знесла його з собою з даху, хотіла навіть дописати щось дорослою рукою на зразок «ну привіт знову, мій дорогий блокноте», але не змогла. Ще трохи пізніше вирішила поїхати таки до тої Одеси – вона тепер велика дівчина, то й знає, де яке місто знаходиться. Взяла з собою блокнот, купила для нього дім. Так, дім. Побачила картатого малюка, який скриньками всякими торгує нарівні з дорослими, вибрала у нього найкращу, замкнула туди записник і викинула ключ.
… — Алло, Малий. Ні, мене не вкрали. Та нічого – сиджу, читаю. Знаєш, я тут історію чиюсь у блокноті купила. І чесне слово – ну ніби я писала. Та не мелю я дурниці.
Повертатися з набережної на босу ногу приємно – легко тому що. І хай, що порвала сандалі і вони навіть встигли намуляти. Тримала обома руками чийсь блокнот і думала. З’ясовується, був дощ – вона під тим навісом і не помітила, так захопилася. І місто підставляло до місяця блискучі аж до блакитного дахи. І було прохолодно. Поля раптом подумала, що ці дахи, як і дахи інших старих міст бачили дуже багато. А цікаво – в якому місті писали цей щоденник і чому…
Автор фото Євген Томинець
0 коментарів